союзи з Францією і білогвардійцями (відомо, що у той час справжньою ідеєю фікс воєначальника стала мрія про прибуття на більшовицький фронт трьох французьких дивізій). Однак надії Болбочана на допомогу не справдились. Дiйсно, дієві союзи УНР з іншими антибільшовицькими силами, по суті, не відбулися, а ті підкріплення, що їх врешті решт отримав командуючий, являли собою у військовому відношенні досить сирий матеріал. Незабаром обстановка на фронті різко погіршується, українська армія здає ворогові Харків і Полтаву. 10 січня 1919 року Петро Федорович надіслав Петлюрі чергову телеграму, в якій оцінив становище на Лівобережному фронті як катастрофічне...
Але не знав тоді бравий воєначальник, що, крім ударів більшовиків, він зазнає ще одного сильного удару, цього разу... від своїх. 22 січня 1919 року в районі Кременчука група старшин 3 го Гайдамацького полку заарештувала командуючого Лівобережним фронтом Петра Болбочана і усунула його від командування. Арешт був здійснений за самовільним наказом іншого петлюрівського воєначальника — командира 3 го Гайдамацького полку Омеляна Волоха. Частина «запорожців» відразу ж кинулась на порятунок улюбленого воєначальника і завдала низку сильних ударів по волохівцям, проте Болбочан особисто наказав своїм підлеглим не чинити спротив, прекрасно розуміючи, яким подарунком стане для наступаючих більшовиків внутрішній розбрат в армії УНР. Невдовзi заарештований полковник у супроводі змішаного запорозько-волохівського конвою вже їхав до Києва, майже впевнений в тому, що незабаром уряд Директорії і Головний отаман особисто відновлять справедливість. Та очікування Петра Федоровича в черговий раз не справдились. 25 січня 1919 року отаман Петро Болбочан отримав на руки офіційний звинувачувальний акт...
В чому ж звинувачувався вже колишній командуючий Лівобережним фронтом. Підкреслимо, що звинувачення, висунуті проти полковника, були досить важкими і навіть «розстрільними». Вчорашньому комфронту, зокрема, поставили в провину «безпричинну» здачу ворогові Полтави і Харкова, свідоме підбурення (шляхом жорстоких репресій) робітників і селян проти влади Директорії, наміри перейти на бік Добровольчої армії генерала Денікіна і, нарешті, розворовування державної скарбниці. По суті виходило, що в особі Петра Болбочана уряд Директорії мав таємного і небезпечного ворога, який весь час працював проти Української Народної Республіки. Та чи були висунуті проти воєначальника звинувачення справедливими ?
Говорячи про те, що війська Лівобережного фронту залишили Харків і Полтаву без серйозних причин, противники Болбочана були досить далекими від правди. Насправді причини були , і до того ж — досить серйозні. Ми вже казали, що Червона армія мала досить велику чисельну перевагу над армією Петлюри. А крім того, з тилу бійцям Болбочана загрожував ще один ворог — чисельні німецькі загони, командири яких заявили : якщо підлеглі Болбочана негайно не залишать Харків і Полтаву, то вони їх негайно атакують... А боротьба болбочанівців вже не з одним, а з двома сильними противниками не сулила їм нічого, крім повного розгрому. Не треба бути військовим спеціалістом, щоб зрозуміти — у досить складній ситуації кращим виходом для Болбочана було прийняття ультиматуму німців. Це принаймні дозволило полковникові зберегти чимало своїх солдатів і старшин до майбутніх боїв.
Заради правди треба сказати, що підлеглі Болбочана і дійсно вдавалися до репресій проти робітників і селян, розганяючи робітничі і селянські з’їзди. Разом з тим з боку Болбочана то були не провокаційні дії, а, як сказали б сьогодні, жорстокий виклик часу. Українські ліворадикальні сили, що виступали проти уряду Директорії в тилу, по суті, діяли на користь більшовицької Червоній армії. Зрозуміло, що у такій ситуації Петру Федоровичу не залишалося нічого іншого, як приборкувати внутрішніх ворогів силою зброї. Що ж стосується «білогвардійської» орієнтації отамана, то практично не існує будь-яких фактів для підтвердження цієї версії. А щодо залізання Болбочана у державний «кишеню», то пізніше з’ясувалося, що всі гроші державної скарбниці, які знаходились у Полтаві і у Харкові, воєначальник передав іншому командиру — полковнику Євгену Коновальцю...
Справжня причина арешту відомого командира корінилась не в його міфічних злочинах проти УНР, а у боротьбі за владу українських лівих і українських правих елементів. Сьогодні вже можна документально довести, що отаман Омелян Волох, який наказав заарештувати Болбочана, був прибічником української радянської держави і що він, віддаючи такий наказ, хотів стати на чолі Запорозького корпусу і в перспективі підняти його на повстання проти «буржуазної» Директорії. Однак спроба волохівського перевороту не вдалась...
Відчуваючи свою невинність, Петро Федорович почав вимагати у вищих керівників УНР гласного суду над собою, сподіваючись його легко виграти. Однак замість цього Петлюра наказав відправити відстороненого від справ воєначальника до Станіслава — міста, що знаходилось на території союзної УНР Західноукраїнської Народної Республіки (її керівники були не проти того, щоб надати Болбочанові високу посаду у своїй армії, але, врешті-решт, не зробили цього, боючись пошкодити цим самим відносини зі своїми союзниками). Між тим опальний воєначальник, становище якого продовжувало залишатись досить непевним, мріяв про повернення у лави армії УНР, у свій рідний Запорозький корпус. Добре знаючи про це, кілька його прибічників влаштували (у травні 1919 року) йому зустріч з Симоном Петлюрою. Єдине, що зміг запропонувати Петру Федоровичу Симон Васильович, була посада відповідального за мобілізацію до армії УНР тих українців, які знаходились у той час в Італії. І хоча запропонована Головним отаманом посада була набагато нижчою від реальних можливостей Болбочана, він з радістю погодився на неї, бажаючи хоча б чим- небудь бути корисним своїй батьківщині. Воєначальник, якого фактично вже звільнили