Реферат

Болбочан Петро Федорович

Зміст

·

·

·

·

Петро Федорович Болбочан

Народився

с. Геджев (Гиждево),

Помер

Країна

,

Приналежність

Звання

полковник

Командування

командир другого куреня Окремого Запорізького Загону

Петром Фемдорович Болбочамн (*  — † ) — український військовий діяч, .

[] Біографія

Петро Федорович Болбочан народився 5 жовтня 1883 року в селі Геджев (Гиждево) (нині село ). Син священика.

В році закінчив Кишинівську духовну семінарію.

року закінчив піхотне юнкерське училище, Під час навчання у ньому організував український гурток для поширення рідного слова.

Під час  — 38-го Тобольського полку. Нагороджений орденом за виявлену хоробрість.

[] Армія Української Народної Республіки

Після революції Болбочан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні з частин російської армії. Сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії . 22 листопада Петра Болбочана призначено командиром полку. На початку грудня 1-й Український полк був ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету, що перебував під контролем більшовиків. Незважаючи на опір Болбочана, полк було роззброєно, а  — підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула.

У січні року, напередодні більшовицької окупації столиці, П. Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися Києва. Хоча офіційного дозволу не отримав, формує військовий підрозділ — Республіканський курінь. На чолі цього куреня П. Болбочан взяв участь у придушенні більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь та приєднано до Окремого Запорізького загону, командиром якого призначили генерала .

Співпрацює з .

Відступаючи з Києва, Окремий Запорізький загін прикривав від'їзд уряду УНР. Після відходу до Житомира П. Болбочана призначили губерніальним військовим комендантом Волині.

Після укладення Окремий Запорізький загін брав участь у наступі на Київ разом із та , керованим Симоном Петлюрою.

2 березня 1918 року — 2-й Запорізький курінь на чолі з Петром Болбочаном, випереджаючи німецькі війська, першим увійшов до Києва.

4 березня 1918 року Окремий Запорізький загін відправили на більшовицький фронт в авангарді німецьких військ. У березні запоріжці визволили: Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву.

12 березня Запорізький загін реорганізовується у Запорізьку дивізію під командуванням генерала . Петра Болбочана призначають командиром 2-го Запорізького пішого полку. Він став найбільшим і найкращим полком Запорізької дивізії. На прапорі полку довкола тризуба був напис «З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!».

10 квітня 1918 року штаб запоріжців отримав таємний наказ уряду УНР — . Петро Болбочан призначений командиром Кримської групи Армії УНР на правах дивізії.

22 квітня Кримська група захопила Джанкой — першу вузлову станцію Криму, а 24 квітня — Сімферополь.

У червні 1918 року, за гетьмана , розпочався наступ більшовиків на Україну. Дивізію Петра Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов'янська. Протягом трьох місяців запоріжці вели виснажливі бої з більшовиками.

1918 року отримав звання полковника армії Української Держави.

У листопаді 1918 полк під командуванням Болбочана одним з перших перейшов на бік Директорії УНР і був основною силою у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського. Полковник підтримав антигетьманське повстання, проте висунув умову — зберегти від руйнування державний апарат. (Згодом ця умова була порушена.)

Він категорично виступав проти спільних дій з більшовиками. Болбочан вважав, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька».

У грудні 1918 року — Директорія УНР призначила Болбочана командуючим Лівобережною групою Армії УНР, яка протистояла наступу Червоної армії зі сходу. Як підкреслювали сучасники, «полковник Болбочан — найвизначніший отаман української армії того часу…». Він був успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар'єристів та ненависть у ворогів. Через його тверду позицію та військові успіхи у боробі з Червоною армією, за Петра Болбочана («живого чи мертвого») більшовики обіцяли 50 тис. крб.

Крім того, під командуванням Петра Болбочана, корпус Січових Стрільців та дивізія були основою армії УНР. У цих частинах панувала зразкова військова дисципліна, вони були найбільш дієздатними та найкраще виконували поставленні завдання.

На перший погляд дивно, але ці найбільш дисципліновані, національно свідомі й вірні Директорії війська, були піддані найбільшій критиці й шельмуванню. Про них поширювались різні чутки, критичні висловлювання постійно з'являлись у пресі (особливо підконтрольній більшовикам, та тим, хто їм співчував). Голова Директорії , а за ним й Головний отаман все більш підозріло дивились на успішного полководця.

[] Наступ на Київ

Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова, полковника звинуватили у залишенні міста Червоній армії без бою. Ніхто не звернув увагу об'єктивні обставини, в яких опинилася українська армія. Якби не цей відхід, то УНР втратила б найкращі військові частини.

Не мовчав і сам Болбочан. Він різко критикував непослідовну, суперечливу політику уряду УНР та його міністрів. Вказував їм на явні помилки та прорахунки.

22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом. Його заарештовують за наказом сотника  — командира Богданівського полку на Лівобережному фронті (який згодом вдався до низки антиурядових акцій і, зрештою, вкравши державну скарбницю, перейшов на бік більшовиків).

26 січня 1919 року в Києві він оприлюднив свого листа, в якому, зокрема, казав: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові й большевикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями…»

Почалося слідство, яке не