Залишаючись під вартою без суду і слідства Болбочан був переведений у (нині Івано-Франківськ), де була тимчасова столиця Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), під нагляд місцевої влади.

Проте полковник, замість того, щоб тихо пересидіти деякий час, постійно критикує головне командування армії УНР, уряд і самого Петлюру, кажучи про них, як про дрібних авантюристів та інтриганів і в ультимативній формі вимагає прискорення розслідування, адже проти П. Болбочана нема жодних доказів.

«Запоріжці» не раз зверталися до командування УНР з проханням повернути їм колишнього командувача. На цьому ж наполягали і командири Запорізької групи.

Тим часом, втративши Київ, Житомир, Вінницю, на початку червня 1919 року, Армія УНР опинилася затиснута більшовицькими військами на незначній території Поділля. Директорія та Уряд перебували у містечку Чорний Острів, єдині боєздатні частини — Запорізький корпус, у Проскурові, Січові Стрільці у Старокостянтинові.

Болбочана визивають до Чорного Острова, де він зустрічається з Петлюрою. Йому ставиться завдання — формування частин з українських полонених в Італії. Болбочан погодився. Проте уряд УНР чомусь всіляко відтягує нове призначення.

6 червня 1919 року — очікуючи на нове призначення, П. Болбочан приїхав до . Керівники групи звернулися до інспектора УНР при дивізії, з проханням про повернення П. Болбочана. На підставі цього звернення інспектор наказав Петру Болбочану «негайно вступити в командування військами Запорізької групи». зробив це відповідно до закону УНР про інспекторів. Мотиви — необхідність зміцнення армії і врахування настроїв найбільш дисциплінованого її підрозділу. Про свій наказ інспектор повідомив керівництво.

Проте, 9 червня з'явився наказ, у якому Болбочана і звинуватили у самовільному захопленні влади. Розпочалося нове слідство. Болбочан мав змогу втекти від слідства. Але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини.

10 червня 1919 року — Болбочана заарештували без жодного опору. 12 червня 1919 року над ним відбувся військово-польовий суд. Підсудному не дозволили навіть навести на свою користь будь-які виправдання та факти. Вирок — смертна кара. Петлюра, аби уникнути відповідальності за присуд, виїхав на фронт й не запобіг його виконанню. Вирок на вимогу Ради Міністрів підписав Наказний Отаман, заступник Петлюри .

28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на станції (нині на території ). Там же, за півкілометра від станції, було поховано його тіло.

[] Література

· Абліцов В. Г. Болбочан Петро Федорович // . — Т. . — К., 2004. — С. .

· Осташко Т. С. Болбочан Петро Федорович // . — Т. . — К.: Наукова думка, 2005. — С. .

· В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника: Наукове видання. — К.: Темпора, 2004. — 416 с.

· Коваль Роман. Недовге щастя полковника Болбочана // Коваль Роман. Ренесанс напередодні трагедії. — К., 2003.

·

· / Відповідальний редактор . — К.: Либідь, 1997.

·

·

·

·

·

ВІТЧИЗНЯНА МІСТЕРІЯ. ПЕТРО БОЛБОЧАН

Як це не прикро, але дані про націонал-визвольну війну 1918-1921 років ми й досі беремо з достатньо замулених джерел, щоб не сказати гірше. Спогади відвертих ворогів роду нашого, які чомусь видавалися непоганими накладами на початку 1990-их років, правлять за своєрідний путівник, коли ми занурюємося до історичних глибин. Це дивно. Адже історію заселення американського континенту, нащадки конкістадорів та аборигени тлумачать геть протилежно, попри те, що є вони всі зараз і співгромадянами, і співвітчизниками. В Україні прийнято носитися з сатаністом Булгаковим не гірш, аніж з писаною торбою. Його пасквільна та українофобська «Біла Гвардія» є в певних колах культовою книженцією. Символом жахливого українця, різуна та погромника в згаданому творі виступає полковник Болботун, прототипом якого був насправді шляхетний та мужній Петро Болбочан, талановитий військовий і дуже героїчна людина, про що в третій українській республіці відомо образливо мало.

Те, що можна знайти про Петра Болбочана в різнобарвних українських джерелах, є, переважно, скупими автобіографічними даними. За сухими рядками слів, дат та географічних назв ховається вогненна і жаска у своїй приреченості доля непересічної людини, яка, напевно, розминулася зі своїм часом. Якби Петро Болбочан жив в часи Першого Гетьманату, він, безумовно, зробив би блискучу військово-політичну кар’єру. Про таких, як він, писатиме український націонал-більшовик Юрій Яновський, мовляв, ходять ці хлопці по сторінках історії, як по власній хаті. На жаль, за часів Болбочана під ногами таких-от відчайдухів плутатимуться злостиві карлики, соціалісти, ліберали та решта поміркованих експонатів з чортової кунсткамери. Саме через їхні залаштункові підлості, підкилимові перемовини та саме через їхні геть не шляхетні міркування політичної доцільності гинутимуть люди честі. Такі, як Петро Болбочан.
Петро Болбочан народився у Бессарабії, в священицькій родині. Навчався у Кишинівській духовній семінарії та Чугуївському юнкерському училищі. З юних літ Болбочан вирізнявся стійкими українофільськими переконаннями, що під час навчання в юнкерському училищі створювало значні ускладнення. Петро Болбочан як кадровий військовий брав активну участь у першій світовій війні, але від моменту проголошення незалежності України в 1918 році долучився до створення національних збройних сил та неабияк відзначився під час першого етапу національно-визвольної війни. Принаймні, саме з його ім’ям українські націонал-революціонери пізнішої генерації (зокрема Юрій Липа) пов’язували розгром більшовицьких військ на Лівобережній Україні та