30 березня козаки Запорозького полку імені Костя Гордієнка підняли український прапор над Полтавою. Здійснилася мрія багатьох поколінь українців - росіяни під Полтавою були биті.

Більшовики тепер огризалися лише в пресі: тікаючи з України, вони з люттю писали про "небезпечного противника", "реакціонера, старорежимного генерала Болбочана". За його голову обіцяли 50 тисяч рублів [3].

Наступ запорожців стримати було вже неможливо. 6 квітня вони піднімають український прапор над Харковом.

У цьому історичному визвольному поході від Сарн - через Житомир, Коростень, Бердичів, Київ, Лубни, Ромодан, Полтаву - до Харкова, що був здійснений лише за півтора місяці, виявився військовий геній уродженця Буковини Петра Болбочана. Саме він безпосередньо керував ходом всіх військових операцій, оскільки Зураб Натієв займався переважно організаційними питаннями.

Ось яку оцінку дав своєму командирові старшина запорожців Борис Монкевич: "У боях показав себе Болбочан дійсно талановитим полководцем... (У найскладніших обставинах ніколи) не тратив здібності орієнтуватися... Особисто був надзвичайно хоробрим. У більшості керував боєм особисто і завсіди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу в Запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями. Слава про нього дуже швидко розійшлася і притягувала під його прапори багато військових людей... Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесності й порядку. В життю був скромний, без тіні манії величності" [4].

2-й Запорізький піший полк Петра Болбочана був найбільшим і найкращим полком Запорізької дивізії, а згодом і Запорізького корпусу. Він складався з чотирьох тисяч козаків, з яких майже 80 % становили старшини та інтелігенція. На прапорі полку, довкола тризубу, був напис "З вірою твердою в конечну перемогу вперед за Україну". Була й своя, полкова, присяга:

Тобі, мій краю дорогий,

Складаю я свою присягу -

Тебе любить. Тобі служить,

За Тебе вмерти біля стягу.

І прапор наш жовто-блакитний

Клянусь довіку боронить.

І за народ забутий, рідний,

Останню кров свою пролить.

Встановивши в Харкові українську владу, Болбочан на чолі новосформованої Кримської групи 11 квітня вирушає в свій другий історичний визвольний похід - на Севастополь. На шляху до Криму бере участь у звільненні Павлограда, Олександрівська (нині Запоріжжя), Мелітополя, Бердянська. Форсувавши 20 квітня Чонгарський міст, Кримська група 22 квітня входить у Джанкой, 24 квітня звільняє Сімферополь, а наступного дня - Бахчисарай...

Гетьманський переворот 29 квітня запорожці Болбочана прийняли спокійно: знаючи ціну Центральній Раді та переконавшись, що гетьман стоїть на становищі Самостійної України, вирішили продовжувати службу в Українському війську.

В добу гетьмана Павла Скоропадського 2-й Запорозький піший полк П. Болбочана надійно охороняв східний державний кордон від Стародуба до Слобідки-Камінської, час од часу відбиваючи провокаційні напади більшовицьких загонів.

Запорожці не лише охороняли державний кордон, але й виховували місцеве населення в українському дусі. Козак 2-ї сотні Богданівського полку Валентин Сімянців згадував: "З наказу командира в сотні втримувалася дисципліна, муштра, а увечері перевірка, молитва і "Ще не вмерла Україна"... Сотник Ярмолюк вимагав і від населення, хто був поблизу, аби скидали шапки, коли співали гімн... Науку, як треба було поводитись цивільному населенню під час співу гімну, прищеплювали спрощено - просто били по шапці й так, що часто з шапкою летів на землю і "громадянин". І на кінець дійшло до того, що як тільки сотня щось співала, що б не було, уже все ставало і здіймало шапки" [5].

Українська держава, кордони якої були надійно забезпечені, налагоджувала внутрішнє життя, розбудовувала власні інституції. Це страшно непокоїло наших одвічних ворогів, які розуміли небезпеку такого прикладу для інших народів колишньої Російської імперії. 22 жовтня 1918 р. в промові на засіданні ЦК російської партії більшовиків Володимир Ленін відверто сказав: "Якщо вдержиться при владі Гетьман, то Росія повернеться в кордони Московського князівства 15 століття" [6].

Російським монархістам Українська Держава теж стояла поперек горла. Таку ж позицію зайняла і Антанта, яка політично, матеріально та військово підтримувала тих, хто намагався реалізувати ідею відновлення Російської імперії.

Готувала проти гетьманату збройне повстання й українська соціалістична демократія, яка жадібно рвалася до влади. Щоб здійснити свої плани, вона шукала собі союзників в особі російських більшовиків - і знайшла! Володимир Винниченко домовився з Раковським та Мануїльським координувати спільні "виступи під час повстання" проти гетьманської української держави [7].

Петро Болбочан бачив реальну загрозу існуванню Української Держави і намагався виробити свій план її врятування. Він сподівався "об'єднати революційну демократію з консервативними хліборобськими колами в особі Гетьмана для спільної боротьби проти московських інтриг в Україні" [8].

На аудієнції у Павла Скоропадського, і пізніше- вже з Харкова телеграмою - він зробив спробу "примирити Гетьмана зі збунтованою демократією - для боротьби проти московсько-неділімської небезпеки" і просив гетьмана "стати самому на чолі повстання і тим надати повстанню всенаціональний український характер" [9].

Але на таку пропозицію ніхто не пристав. Тоді Болбочан висунув свої умови Українському національному союзу, серед них була вимога не руйнувати державний апарат, який створив гетьман. Після цього Болбочан "пристав до повстання з тяжким серцем".

У Болбочана, згадував його товариш Сергій Шемет, було "передчуття величезної небезпеки, яка загрожувала українській державності", він був свідомий того, що "повстання проти гетьманської влади може ще більше розхитати і ослабити відпорну силу українського народу" [10].

Отримавши призначення на посади командира Запорізького корпусу та командувача військ Лівобережної України, Петро