Невдовзі історія винесе смертний вирок першій українській республіці. Невдовзі на паризькій бруківці проллється кров і самого Симона Петлюри. Невдовзі.
Українську історію читати без брому неможливо. Тричі правий в даному разі Винниченко, хоча в тому, що нам потрібен бром при читанні рідної історії і зараз, є на те і його провина. Не можливо спокійно дивитися на те, як, маючи усі підстави для перемоги, українці програли першу визвольну війну. Історія могла б бути інакшою. Могла б. Але... Герої гинули. Тріумфували боягузи та спритники. Україна вмивалася власною кров’ю. Нам лишилося небагато – ходити босоніж по вже холодному попелу програних воєн та розчавлених революцій, читати видані в Австралії спогади українських Мадзіні, тамувати ненависть, холодну колючу ненависть, проходячи повз музей Булгакова на Андріївському узвозі або повз меморіальні дошки путчистів-арсенальців на Печерську. Серед тієї темряви, до якої все глибше і глибше занурюється теперішня Україна, ми будемо палити рятівні багаття на Замковій горі, на схилах карпатських та кримських гір. До нашого кола прийдуть наші мертві – прийдуть, аби дивитися разом з нами на те, як вогнище марно змагається з імлою і, можливо, біля багаття вони розкажуть нам, як врятувати цю нещасну і дивну країну, за яку гинули вони і за яку доведеться загинути нам. Серед наших мертвих буде і полковник Петро Болбочан, син священика, воїн, людина честі. Завдяки йому історія могла б бути іншою. Могла б. Сподіваємося, він відігріє руки над вогнем.
Тарас МАХНО
28 червня 1919 року недалеко від залізничної станції Балин, що знаходиться поблизу Кам’янця-Подільського, пролунало кілька пострілів. Вони, вкупі з немилосердними ударами прикладами гвинтівок, поклали край життю Петра Федоровича Болбочана, якому судилося стати однією з найбільш відомих постатей громадянської війни в Україні 1917—1921 рр. Страченому українському воєначальнику було тоді лише 36 років...
Сам Петро Болбочан увійшов до української історії не тільки як яскравий, колоритний військовий діяч, а і як людина, що сприймалася і досі сприймається нашими співвітчизниками вкрай неоднозначно. Ті, хто писав про Болбочана, створили про нього, висловлюючись науковою мовою, дві протилежні концепції. За першою з них, Петро Болбочан був справжнім, чи не ідеальним патріотом української незалежної держави, за другою — хитрим, підступним і прихованим ворогом цієї ж самої держави, політично безпринципною людиною, яка своїми діями допомагала ворогам України. То ким же він був насправді, полковник армій гетьмана Скоропадського і Симона Петлюри — П. Ф. Болбочан? Ми сподіваємось, що в цьому нарисі буде дана хоча б часткова відповідь на це досить непросте запитання.
ЗАМІСТЬ СВЯЩЕНИКА — ЦАРСЬКИЙ ОФІЦЕР
5 жовтня 1883 року у родині священика Федора Болбочана із села Гіджеу в Бесарабії народився син, якого батьки нарікли Петром. Доля хлопчика, здавалося б, була вирішена раз і назавжди. Як і більшість батьків, які хочуть бачити своїх дітей спадкоємцями своєї справи, гіджейський «батюшка» вирішив, що його син Петро теж стане духовною особою...
Спочатку юний Петро Болбочан і справді пішов шляхом свого батька, ставши студентом духовної семінарії у Кишиневі. Проте син Федора Болбочана досить рано усвідомив, що батьківська нива йому не підходить і що його справжнє покликання — професія військового. Через деякий час вчорашній студент-семінарист кидає навчання, вступає до юнкерського училища в Чугуєві, успішно закінчує його і стає офіцером російської царської армії.
У 1914 році, з початком Першої світової війни, у складі 58 Тобольського полку молодий офіцер поїхав на фронт. Командував полком відомий теоретик військової справи П. Ейгель, а сам Петро Болбочан був призначений його ад’ютантом. Бойовими дорогами пройшов капітан царської армії Петро Болбочан через Раву-Руську, Мінськ, переправи на річці Сян... На початку квітня 1917 року ворожа куля влучила Болбочану у груди. Серйозне поранення змусило офіцера провести в госпіталі кілька довгих місяців, а потім тимчасово навіть залишити активне військове життя і стати інтендантом.
Як і більшість молодих старшин-українців, капітан Болбочан повністю прийняв Лютневу революцію, створення Центральної Ради, а особливо — українізацію підрозділів російської армії в Україні. Одна з таких частин, Богданівський полк, що прибув на фронт ще влітку 1917 року, знайшов в особі Петра Болбочана вірного друга і дієздатного опікуна. Користуючись своїм чималим досвідом, що він здобув його на ад’ютантській та інтендантській посадах, Петро Федорович допомагає богданівцям матеріально, зміцнює полк новобранцями. Однак незабаром Болбочан помітив, що українізація Богданівського полку була свого часу здійснена формально, частина його солдатів українській справі явно не співчувала. Болбочан наполіг на реорганізації цього підрозділу, і незабаром з його складу було виділено новий полк, який цього разу складався вже винятково з прибічників Центральної Ради. Він отримав назву 1-го Республіканського піхотного полку, а його командиром було затверджено Петра Болбочана.
ПОЛКОВОДЕЦЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
Новостворений полк на чолі з Петром Болбочаном входив до складу 5 Гвардійського корпусу. Тим часом настала осінь 1917 року, яка принесла за собою значне загострення загальнополітичної ситуації в Україні. Вже в грудні 1917 року у лавах корпусу відбувся політичний розкол, причому досить значна частина його вояків схилилася на бік більшовиків. Але 1 й Республіканськийполк і сам Болбочан зберігли вірність Центральній Раді, за що відразу ж були піддані суровому випробуванню. Одного дня збільшовизовані частини корпусу зненацька атакували «республіканців», а ворожа артилерія відкрила по них шквальний гарматний вогонь... У жорстокому бою підлеглі Петра Федоровича зазнали поразки, проте Болбочан завдяки умілому командуванню зумів зберегти життя