Підлеглим Болбочана, як і іншим захисникам Києва, цього разу теж не судилося стати переможцями. Незабаром почався відхід військ Центральної Ради на захід, замикав відступ полк Петра Болбочана..

Біля села Ігнатівки роз’єднані й дуже втомлені українські частини об’єдналися в один великий підрозділ, який отримав назву Запорізького загону. Незабаром за сприятливих для себе обставин (Центральна Рада уклала тоді військовий союз з Німеччиною і Австро-Угорщиною) загін почав наступ на Схід. У ході кількох боїв «запорожці» перемогли більшовиків, значно поповнили свій склад і незабаром розгорнулися у Запорізьку дивізію, 2-м піхотним полком якої командував Петро Болбочан. 1 березня 1918 року разом з іншими українськими частинами командир 2 го піхотногополку увійшов із своїми вояками до Києва. А вже 2 березня Запорізька дивізія з генералом Натієвим на чолі почала наступ на Полтаву і Харків. І саме тоді, під час цього походу, уперше переконливо розкрився незаперечний військовий талант Болбочана. Долаючи впертий опір більшовиків, болбочанівці захопили Гребінку, Ромадан, Яготин, Мерефу, а 30 березня увійшли до Полтави. А далі відбувся швидкий і переможний наступ Запорізької дивізії на Харків, яким фактично керував вже сам Петро Федорович. 6 квітня 1918 року Харків було звільнено від більшовиків.

Незабаром дивізія розгорнулася у Запорізький корпус, що вже складався з двох окремих дивізій, а командиром 1 їЗапорізької дивізії став Петро Болбочан. Але спочивати на лаврах було тоді ще зарано: більшовики утримували значну частину території України. Комдив Петро Болбочан отримав від командуючого Запорізьким корпусом генерала Натієва черговий наказ — звільнити від комуністів південь України і Крим. У середині квітня 1918 року перша Запорізька дивізія вирушила на Південь, «запорожцям» незабаром вдалося вибити більшовицькі підрозділи з Лозової, Олександрівська і Мелітополя. 21 квітня 1918 року Болбочан і його бійці вже стояли перед «гнилим морем» Сивашем — воротами до Криму...

Прорив на територію півострова командир «запорожців» вирішив здійснити через Сиваський залізничний міст. Щоправда, сам міст міг бути і замінований більшовиками, але Болбочан вирішив ризикнути, і його розрахунок успішно виправдався. Один з передових загонів Запорізької дивізії несподівано для противника переїхав на моторних дрезинах цей міст і кинувся на ворога, червоні загони не витримали атаки і почали відступати. 22 квітня 1918 року Болбочан захопив Джанкой, а вже 25 квітня — Сімферополь і Бахчисарай.

Здавалося б, ще трошки — і український полководець зі своїми солдатами стане хазяїном Криму. Але несподівано виникли ускладнення з іншого боку. Слiдом за дивізією Болбочана до Криму підійшла німецька дивізія генерала фон Коша. Німці вимагають від Болбочана зупинити наступ, а у відповідь на його відмову раптово оточують українські війська з усіх боків. Генерал фон Кош ультимативно зажадав від Болбочана роззброєння Запорізької дивізії та її якнайшвидкішого виходу з Криму. Смисл дій німецьких окупантів був досить ясний — вони хотіли, щоб дуже важливий в стратегічному плані Кримський півострів належав їм, а не українцям. Однак Болбочан рішуче відкинув ультиматум кайзерівців і наказав своїм воїнам готуватися до бою — на цей раз вже з новим противником.

Цей бій, проте, так і не відбувся. Трохи поміркувавши, командир дивізії зрозумів: очевидна чисельна і технічна перевага — за німцями, український Крим він все одно не утримає, але при цьому покладе своїх бійців у жорстокій битві усіх до одного. Болбочан приймає ультиматум німців, а ті, у свою чергу, погоджуються на почесний вихід «запорожців» з Криму (з розгорнутими знаменами і зі зброєю в руках). В один із останніх днів квітня комдив Петро Болбочан і його солдати залишили Крим. У часі ця подія збіглася з іншою і до того ж досить важливою — 29 квітня 1918 року при німецькій підтримці генерал Павло Скоропадський скинув Центральну раду і став гетьманом України.

СЛУГА І ПРОТИВНИК ГЕТЬМАНА СКОРОПАДСЬКОГО

1-ша Запорізька дивізія Болбочана спочатку була дислокована в районі Мелітополя, а пізніше — в Олександрівську. Між іншим, під час перебування у цьому місті трапилась подія, що досить яскраво характеризує Петра Болбочана як патріота української землі. За його пропозицією Запорізька дивізія відвідала острів Хортицю, з якої, як відомо, почалася овіяна легендами історія Запорізької Січі. Залишаючи славетний острів, Болбочан наказав своїм бійцям поставити тут великий хрест — пам’ятник, що символізував би щиру повагу нових запорожців до своїх героїчних предків.

Як же поставився Петро Федорович до гетьманського перевороту, що назавжди поклав край уряду Центральної Ради? Поза усяким сумнівом, — негативно, на що у командира «запорожців» були вагомі причини. Слід враховувати, що на той момент Болбочан вже був членом партії українських соціалістів-самостійників, яка, відбиваючи, перш за все, інтереси «міцних» селян, з одного боку, відкидала різні соціалістичні «крайнощі», а з іншого, негативно поставилась до реставрації гетьманським урядом великого поміщицького землеволодіння. Але не менший протест у Болбочана викликало тоді й посилення в Україні різних «правих» російських сил — прибічників відбудови «єдиної та неподільної Росії». Петро Федорович вирішив поставити на іншу людину — австро-угорського ерцгерцога Вільгельма Габсбурга, більш відомого в нашій історії під іменем Василя Вишиваного, якого певні кола Австро-Угорщини і України висували як альтернативного Скоропадському гетьмана. Переконаний, що у ролі гетьмана Вишиваний буде набагато краще, ніж Скоропадський,