Сильно побоюючись, що цим наклепам можуть серйозно повірити в Києві, Болбочан сів на потяг і помчав до столиці. На щастя, гетьманські урядовці йому повірили. Але незабаром трапився новий «сюрприз». Одного дня Запорізька дивізія була несподівано атакована... союзниками-австрійцями. На щастя, кров «запорожців» тоді не пролилася. Пізніше з’ясувалося, що хтось «помилково» прийняв підрозділ Болбочана за великий більшовицький загін...

Немає жодних сумніві, що то все були провокації. І організовували їх ті, хто аж ніяк не був зацікавлений у зміцненні влади Павла Скоропадського. А за цим могли в принципі стояти різні політичні сили — і противники українського гетьмана лiворуч (скажімо, більшовики і ліві есери) і противники українського гетьмана праворуч (наприклад, російські монархісти), і навіть самі німці. Запорізька дивізія була чи не найкращим підрозділом гетьманської армії, а саме таких загонів і боялися іноземні окупанти, бо вони одного дня могли викинути їх геть.

Влітку 1918 року Запорізька дивізія Петра Болбочана перебувала на Харківщині і Чернігівщині, ведучи постійні важкі бої з більшовицькими військами, що явно прощупували гетьманський режим на міцність. Треба сказати, що у цьому плані болбочанівці проявили себе досить добре. Але... Одного дня у район дислокації «запорожців» прибув гетьманський військовий міністр Рогоза, який оголосив Запорізьку дивізією... розформованою. Проте й зараз комдив зумів відбити чергову атаку на свій підрозділ, і військовий міністр повернувся до Києва, переконаний Болбочаном у тому, що ця дивізія — надійна збройна опора Української Держави. Більше вороги не зачіпали ані «запорожців», ані їхнього командира, добре зрозумівши, що вони їм — не по зубах. 5 листопада 1918 року Петро Болбочан отримав високе звання полковника гетьманських збройних сил.

Але військове підвищення Болбочана у часі майже співпало з різкою активізацією боротьби проти гетьманської влади. В середині листопада утворилася Директорія, яка проголосила початок всеукраїнського повстання проти «поміщицького режиму». Низка гетьманських воєначальників переходять на бік повсталих. А що ж полковник Болбочан? Відомо, що сам Петро Федорович займав тоді своєрідну політичну позицію, яка суттєво відрізнялась від поглядів Симона Петлюри, Володимира Винниченка та інших діячів революційної Директорії. Якщо вони вважали головним ворогом України «реакційний» гетьманський режим, то для самого Болбочана головними ворогами були не гетьман і його міністри, а чисельні й впливові білогвардійські елементи — переконані вороги української незалежності. Саме проти них, вважав Петро Федорович, і треба було підняти збройне повстання. І одного дня Болбочан особисто з’явився до Павла Скоропадського з досить оригінальною пропозицією — помиритись з лівою українською опозицією і... очолити всенародне повстання проти чисельних і вкрай небезпечних прибічників «єдиної-неділимої». Але українська історія пішла тоді не за схемами Болбочана. Навпаки, сам гетьман, як відомо, уклав тоді офіційний союз з білогвардійцями проти повсталих, що, однак, не врятувало Українську Державу від загибелі, і 14 грудня 1918 року підрозділи Директорії увійшли до Києва. Приблизно тоді ж до Полтави і Харкова вступили частини Запорозького корпусу, командир якого, полковник Петро Болбочан, теж перейшов на бік антигетьманської революції...

Дума про козака Болбочана

…Вийшов один і сказав комісару
«Я – запорожець! Стріляй!»
                  В. Сосюра, 1919 рік, перша версія вірша.  

«Ви... руйнували армію, руйнували дисципліну…Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями...А в повіти і губернії кого ви посилаєте? Таких, як і ви самі, а як де-небудь і попадеться людина порядна й працьовита, ви спішите замінити таких!..» Цей лист був написаний 26 січня 1919 року. Автор – командуючий Запорізького корпусу УНР, полковник Петро Болбочан. Адресати – члени Директорії і особисто Головний отаман Симон Петлюра. Нічого не нагадує?

Існують люди про яких писати – насолода.

Літом 1917 року Центральна Рада проголосила прагнення до федерації з Росією. Українізовані військові частини було масово відправлено на фронт Першої Світової війни. В серпні на передову прибув 1-й український полк ім. Богдана Хмельницького («богданівці»). Солдати й офіцери полку не мали ілюзій – їх прислали на убий. Та їм пощастило. У штабі корпусу в них несподівано знайшовся покровитель. Капітан (майор) Петро Болбочан в ту пору був досвідченим фронтовиком та орденоносцем, в інтендантський службі корпусу він служив після важкого поранення. Українець-патріот, капітан Болбочан забезпечив «богданівців» харчами й амуніцією, а водночас – допоміг офіцерам тихою сапою провести реорганізацію полку. Всі нестійкі елементи було переведено в інші частини, командні посади зайняли досвідчені офіцери-українці. Восени капітан Болбочан умовив командування 5-го Гвардійського корпусу переформувати «богданівців» у 1-й Республіканський полк. Командиром полку було призначено самого Болбочана.

Результат реформування командування оцінило дуже швидко. В грудні 17-го року більшовицькі агітатори, що проводили «політичну роботу» у 5-му корпусі, зіткнулися з несподіваною скрутою. Солдати-українці на дух не сприймали більшовицької пропаганди. Знесиливши розкласти полк Болбочана пропагандою, більшовики вдень склали з українцями мирову угоду, а вночі почали артилерійський обстріл їхніх казарм. Під