9 лютого Центральна Рада покинула Київ. За нею, по шосе в бік Житомира витягнулися колони українського війська. Прикривали відхід «богданівці» Болбочана. В умовах, коли на карті була доля держави, генерал Присовський (колишній генерал царської армії) прийняв рішення звести усі ще боєздатні українські частини в єдиний підрозділ – Окремий Запорізький загін. Серед інших до загону влилися «богданівці» та курсанти Київської юнацької школи – реальні герої бою під Крутами. Єдині хто відмовився від об’єднання – Гайдамацький Кіш Петлюри. Головний Отаман, бачте не хотів ставати під руку царського генерала. Щирий й відвертий капітан Болбочан згаряча висловив в обличчя Петлюрі все що думав з цього приводу. Заздрий та злопам’ятний Петлюра таких слів не забував.

Взагалі, дії Центральної Ради вражають уяву. До самого жовтня 17-го Центральна Рада пряла на весь світ про федералізацію з Росією, висловлювала суто більшовицькі гасла, зраджувала солдат і офіцерів які прагнули створення української армії, зробила все можливе аби знесилити українізований 34-й армійський корпус генерал Павла Скоропадського. Політикани-демократи просто боялися генералів-українців, боялися багнетів їхніх солдат, боялися військової диктатури, яка відправила б їх працювати за фахом – до наукового кабінету (Грушевського), чи у газетну редакцію (Петлюру). Відступ з Києва був для Центральної ради цілком логічним. Але в умовах руйнації геть чисто всього, демократи нарешті дали змогу військовим воювати «як треба». І це відбилося. Українцям вдалося стабілізувати фронт і здобути перепочинок.
 
Після Берестейської угоди Українське військо, випереджаючи колони німецьких частин, рушило на схід. 28 лютого курінь (батальйон) капітана Болбочана вибив більшовиків комдива-антисеміта Кіквідзе з Бердичева. Розвиваючи успіх, 2 березня Запорізька бригада (саме у неї було розгорнуто Запорізький загін) увійшла до Києва. Більшовики накивали п’ятами, не зробивши по «петлюрівцях» жодного пострілу. Що було й не дивно. «Это армия, которая может лишь наступать. Как только она остановится, так и начнет разлагаться, реквизировать, воровать, убивать…» - так лагідно охарактеризував своїх підлеглих більшовицький главком Муравйов. Навіть ті кому вдавалося відірватися від «петлюрівців», не почували себе небезпечно – на шляхах їх стерегли повстанські загони отаманів Зеленого, Ангела та Бурлаки.
 
У Києві до Запорожців звідусюди потяглися добровольці. Прийшовши до Києва бригадою, з Києва Запорожці вирушили на схід уже Окремою Запорізькою дивізією на чолі з полковником З. Натієвим. Командиром 2-го запорізького піхотного полку був підполковник Петро Болбочан. Прямуючи на Полтаву дивізія зростала мов на дріжджах. За кілька місяців свого панування більшовики встигли довести до ручки все населення окупованих теренів. 30 березня Запорізький полк Кінних Гайдамаків підняв український прапор над Полтавою.
 
Надалі командуванню дивізії довелося розділити обов’язки. Дивізія, яка під Києвом свою назву отримала дещо екстерном, перехлеснула штатну чисельність вояків. До того ж, треба було впорядкувати громадське життя на зайнятих теренах, а Центральна Рада такими «дрібницями» не перейнялася. Було вирішено штаб дивізії залишити у Полтаві, виділити частину підрозділів для адміністративних потреб, а більшість частин спрямувати в наступ. На господарській роботі залишився командувач дивізії отаман З. Натієв. Бойову ж групу очолив командир другого полку, підполковник Петро Болбочан.
 
1 квітня 1918 року Запорожці Болбочана вступили на терени «Донецько-Криворізької совецької республіки». На теренах ДКСР запорожці побачили те саме що й на всій Україні - доведене до ручки більшовиками українське населення, і панічну втечу комісарів-більшовиків. Даремно підполковник Болбочан сподівався на бої з червоними. 10-тисячна «Пєрвая Донєцкая армія» командарма А. Геккера, не дала Запорожцям жодного бою і тихцем втекла на терени більшовицької Росії.
 
6 квітня 1918 року запорожці Болбочана увійшли до Харкова. Вулиці Харкова були завішані об’явами в яких більшовики обіцяли 50 тисяч рублів за голову «рєакционного, старорєжимного гєнєрала Болбочана». Харків для підполковника Болбочана був дорогоцінним містом. Саме на Харківщині, у Чугуєві, він закінчив юнкерське училище і здобув своє перше офіцерське звання. Через це, та ще з пропагандистською метою Запорожці Болбочана влаштували в місті Військовий парад. Не надто гарно вдягнуті, переважно в старих російських одностроях, Запорожці продемонстрували харків’янам взірцеву військову виучку і високий бойовий дух. І це спрацювало - до дивізії стали проситися добровольці. Серед інших до складу корпусу був прийнятий 20-річний поет Володимир Сосюра. 9 квітня Окрему Запорозьку дивізію було розгорнуто в Запорізький корпус армії УНР. Корпус складався з чотирьох піхотних полків, полку Кінних Гайдамаків, гарматного та інженерного полків, авто-панцерного дивізіону, кінно-гарматного дивізіону, та повітряно-пароплавної ескадри (5 розвідницьких літаків), об’єднаних у дві дивізії. Чисельний склад корпусу становив 15 000 козаків та старшин (офіцерів). Очолив корпус отаман (генерал) З. Натієв. Командувачем 1-ї дивізії був підполковник Петро Болбочан.
 
Повторюю ще раз. Окрему Запорізьку дивізію, в Запорізький Корпус було розгорнуто НА ХАРКІВЩИНІ! Імперці, оближиться.
 
Війна тривала. Запорожці просувалися далі на південь і скоро оволоділи Донбасом та Південною Україною. 13 квітня було зайнято Олександрівськ (Запоріжжя). 18 квітня після запеклого бою, Запорожці вибили більшовиків з Маріуполя. 21 квітня українці впритул підійшли до переправ у Крим. Болбочан не забавляв темп. 22 квітня козаки сотника Зелинського на мотодрезинах проскочили замінований міст, знешкодили вибухівку і захопили переправу. Запорожці увірвалися в Крим. Того ж