Реферат - Болбочан Петро Федорович
49

дня було зайнято Джанкой.
 
24 квітня з розгорнутими знаменами Запорожці марширували по вулицях Сімферополя. Тої ж днини Кінні Гайдамаки зайняли Бахчисарай. Запорожці діяли настільки рішуче й переконливо що 29 квітня 1918 року кораблі Чорноморського флоту підняли українські прапори. І це була остання перемога останньої переможної операції Війська УНР. 26 квітня 1918 року штаб 1-ї Запорізької дивізії було оточено німцями. Перелякані успіхами українців, німці висунули ультиматум: Запорожцям скласти зброю та залишити Крим. Розгарячкований походом Болбочан не збирався приставати на таке приниження і скомандував Запорожцям «До зброї!» Видовище кількох тисяч Запорожців ладних битися на багнети за першим кивком свого командувача, миттю протверезило німців. Вони погодилися на компроміс. Запорізька дивізія таки покинула Крим, але при зброї, при трофеях та з розгорнутими знаменами переможців.
 
В Україні на Запорожців чекав подарунок – корпус було вдягнено в новенькі однострої. Кубанські черкески та козацькі шапки зі шликами, пошити з трофейної чорної тканини, зумовили назву вояків корпусу. Минуло багато років, а більшовики ще лякали дітей «чорними запорожцями» або «чорношличниками».
 
Гетьманський переворот Чорні Запорожці сприйняли цілком спокійно. Центральна рада своїм «демократизмом» встигла вже дістати і мертвих, і живих, і ненароджених. Протягом літа 1918 року чорношличники охороняли Східні кордони Української держави, періодично відбиваючи провокаційні атаки червоних. 5 листопада 1918 року Павло Болбочан став полковником армії Української держави та командувачем Запорізького Корпусу. Це був зоряний час Болбочана. Запорізький Корпус був найбільш дисциплінованою та боєздатною частиною українського війська, нарівні з Корпусом Січових стрільців полковника Є. Коновальця та Волинською дивізією полковника В. Оскілка. Треба зауважити, Петро Федорович був байдужий до гризні політиканів. Це був патріот України та професійний військовий. Тож і діяв він відповідно – дбаючи в першу чергу про безпеку своєї країни. Розуміючи, що для серйозної війни хай навіть взірцевого корпусу буде замало, а сформувати більше частин заважали німці, він навів зв’язки з повстанськими отаманами. Чорні Запорожці не заважали повстанцям гнобити німецькі «продзагони», натомість повстанці зберігали нейтралітет до чорношличників. Повстанські отамани дуже поважали Болбочана і радо узгоджували з ним спільні дії. Можете уявити собі який треба було мати характер, аби підкорити собі такі особистості як Зелений, Бурлака, Григор’єв, Ангел, тощо. Після уходу німців, полковник Болбочан звернувся до гетьмана Скоропадського з пропозицією, включити повстанські загони до складу Українського війська в якості окремих кавалерійських бригад. Та схильний до колишнього царського генералітету, гетьман відкинув цю пропозицію. Пропозицією Болбочана щиро скористувалися більшовики, залучивши до своїх лав загони Махна.
 
Чим закінчилася для гетьмана орієнтація на «колишніх» - читайте у «Білій гвардії» Булгакова. До речі Михайло Афанасійович збрехав. Під час штурму Києва ані Чорних Запорожців, ані самого Болбочана біля Києва й близько не було. Їм взагалі було не до Києва. Почувши про повалення гетьмана, на Слобожанщині активізувалися більшовики. 11 грудня «Совєт робочих і солдатських депутатів» об’явив себе єдиною владою у Харкові. Чорні Запорожці мусили переконати їх в протилежному. 20 грудня більшовики спробували провести мітинг у театрі. Нарешті більшовики спробували провести «Інтернаціональний мітинг» на вулицях міста. Мітинг розійшовся зразу ж, як до участі в ньому прибули Чорні Запорожці. За наказом Болбочана, члени «Совєта» були заарештовані й віддані під військовий суд як більшовицькі шпигуни (за рік те саме в Харкові робив Денікін). Аж тут грім грянув звідки й не гадали – з Києва.
 
21 грудня 1918 року в Києві з в’язниць було звільнено усіх більшовиків. Їх масово стали вводити до урядових установ. З посад звільняли всіх хто не був соціалістом. Декларація уряду Директорії була майже калькована з більшовицьких прокламацій. Соціалісти Винниченко з Петлюрою за всяку ціну намагалися доказати московським більшовикам, що вони, мовляв, свої. У Москві, певно, посміювалися з цих потуг. Леніну й Троцькому «попутчики» були не потрібні.
 
На тлі цих подій на Болбочана посипалися звинувачення та цькування. Від нього вимагали звільнення заарештованих більшовиків. Винниченко назвав Болбочана "виразним і свідомим реакціонером", який "убив на всьому Лівобережжю авторитет і вплив Директорії". Нічого не нагадує? «Він нагадує скоріше офіцера добровольчеської армії, ніж українського старшину…» - Обурювався прем’єр Директорії, Борис Мартос. «Болбочан роз'їжджав і жив у сальон-вагоні, а то не демократично», – підспівував їм Петлюра. Диво й годі. Чорні Запорожці Болбочана майже на власний страх і ризик гасили провокації червоних, а демократична українська преса цькувала їхнього командира як «диктатора й нового Бонапарта». До командування Лівоберіжної групи армії УНР (яка фактично вся складалася з Чорних Запорожців Болбочана) приїхав з інспекцією начальник Генерального штабу Василь Тютюник, який не знайшов нічого кращого ніж дорікнути командувачу, що його козаки не носять під кокардами червоних бантів. У відповідь Петро Федорович пригрозив розстріляти начальника Генштабу, якщо той не зніме з форми символіку ворожої армії. Штаб Запорізького корпусу отримав 30 (!) наказів Петлюри про демократизацію війська – тобто про скасування старшинських звань, знаків розрізнення та виборність командирів. Полковник Болбочан наказав відправляти у смітник «глупі накази революційних маніяків».
 
А тим часом червоні таки здобули привід для вторгнення в Україну. 29 грудня 1918 року більшовики, змовившись з партизанами-анархістами Нестора Махна зайняли Катеринослав та оголосили там «Власть совєтов». Підполковнику Самокішу знадобилося лише два дні, аби зібрати до купи Січеславський полк Січових стрільців (катеринославських добровольців - !),

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16