більш слухняне військо – Галицьку армію.
Хочу підтвердити те, що й так певно зрозуміло з моїх слів – я вважаю Петлюру людиною абсолютно некомпетентною у державних та військових справах. Догоджаючи власним амбіціям та своєму хворобливому самолюбству Петлюра зробив все можливе аби розвалити українське військо, та знищити українську державу. Винниченко, Мартос, Петлюра та інші «демократи» це не герої – це горе для України. Та не варто було Петлюрі забувати - зрадників карають ще на цьому світі. У листопаді 19-го року галичани, вояки Галицької армії, ті самі хто більше за всіх критикував «змаскальованих надніпрянців», у повному складі перейшли на бік денікінських «Вооружьонних сіл Юга Россії». За кілька днів, під впливом цієї події, корпус Січових стрільців Коновальця здався полякам. Гайдамаки Омеляна Волоха, любимця Петлюри, вкравши скарбницю УНР, в повному складі перейшли до більшовиків. Всі хто залишилися в армії УНР, були зведені в єдиний загін на чолі з генералом Омеляновичем-Павленко і перейшли до партизанських дій. Здійснилися слова депутата-«хлібороба» Дмитра Донцова до Директорії: «Ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провалите її тепер під червоним прапором соціалізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії…» Україна зникла. А потім прийшли більшовики.
Українська демократія мусить пишатися, фундамент під жахливий жертовний вівтар Голодомору побудувала саме вона.
Поставив крапку і передивився стрічку новин. На Заході – поляки роздають громадянам України «карти поляків». Румунія тріумфує від опанування шельфу біля острова Зміїного. Зі сходу, керована нащадками чекістів-більшовиків Росія, тішиться правом монопольного постачальника газу і піратствує на наших сайтах та медіа. Галичани пихато міркують «що є справді українське, а що ні». Депутати вважають за норму товкти рило міністрам. А демократи закликають нас «не сподіватися на сильну руку, бо це неприродно для українців».
Кажуть, вдруге історія повторяється як фарс.
Роман Коваль
НЕДОВГЕ ЩАСТЯ ПОЛКОВНИКА БОЛБОЧАНА
Історія
--------------------------
В ніч 9 лютого 1918 р. керівництво Центральної Ради панічно покидало Київ. Про евакуацію знало лише вузьке коло керівних осіб, їхніх родичів та знайомих. Не були повідомлені про евакуацію ні державні установи, ні штаб оборони Києва на чолі з генералом Василем Кирієм, ні військове міністерство, ні штаб Вільного козацтва, які продовжували в тяжких боях утримувати оборону. Навіть деякі міністри та члени Центральної Ради взнали про евакуацію лише тоді, коли Михайло Грушевський вже був далеко за містом...
По Святошинському шосе, в бік Житомира, тихо посувалися рештки частин київської залоги. "Червона луна пожежі надавала постатям якогось міфічного вигляду... Без обозів, без харчів, без запасу набоїв йшли в невідому будучність непоборні... Одні в широких штанах з "оселедцями" на голові, другі з довгими кольоровими шликами на шапках, із кривими шаблями й пістолями за очкуром. Ішли в шинелях без наплечників, із рушницями без багнетів. Сердюки, богданівці йшли в чорних баранячих шапках із кулеметними стрічками через плече. Гайдамаки - в червоних кожушках, із довгими червоними шликами... Позаду всіх, прикриваючи відступ, йшов підполковник Болбочан зі своїм відділом" [1].
Петро Болбочан прикривав панічний відступ руїнників українського війська, тих, хто незабаром звинуватить і його в "мілітаризмі", "воєнщині" та "реакційності". На постої в с. Гнатівці, що над річкою Ірпінь, було вирішено зібрати всі частини в Окремий запорозький загін, командиром якого став генерал Костянтин Присовський. Лише Симон Петлюра, не бажаючи нікому підкорятися, відмовився включити свій малочислений кіш Слобідської України до Запорозького загону. Петро Болбочан, людина щира і відверта, досить різко дорікнув Петлюрі, що той "із своїх власних персональних дрібних мотивів став на перешкоді такому об'єднанню" [2]. Чи не цей епізод заклав передумови трагічного фіналу героїчного шляху Петра Болбочана?
Незабаром, у середині лютого, під час протинаступу, відділ Болбочана бере участь у звільненні Сарн і Житомира.
Уряд Голубовича, як і наступні уряди, навіть тепер, під час війни, протидіяв створенню боє-здатного українського війська. Центральнорадівське керівництво особливо побоювалося видатних українських старшин, які не були членами їхніх партій і, відповідно, не були пов'язані партійною дисципліною. Тому на військові посади урядовці намагалися ставити своїх товаришів по партії. Таку тактику відчув на собі й Петро Болбочан: після успішних боїв за Житомир уряд несподівано забрав у нього курінь і, щоб відірвати від війська, призначив його губерніальним комендантом Волині. Усунули з поста й генерала Прісовського.
Повторювалась ситуація 1917 року, коли центральнорадівські соціалісти поборювали Миколу Міхновського і командира корпусу Павла Скоропадського.
На місце Болбочана було поставлено "справжнього демократа". Під його керівництвом болбоча-нівський курінь зазнав великих утрат у боях за Бердичів. Довідавшись, що новоспечений "отаман" ганебно втік із поля бою, Болбочан самовільно залишає пост губерніального коменданта Волині й вертається до свого куреня. Після кількаденних боїв проти частин колишньої 7-ї російської армії, якими командував червоний командир Кіквідзе, курінь Болбочана звільняє Бердичів. Урядовці змушені були змиритися із самочинним поверненням Болбочана до своєї частини: переможців не судять.
Разом з іншими українськими частинами Болбочан майже церемоніальним маршем пройшов Коростень, розбив більшовиків над річкою Ірпінь і 1 березня (за новим стилем) 1918 р. увійшов до української столиці. Совєтський уряд накивав п'ятами до Полтави.
Вже наступного дня Петро Болбочан як командир 2-го Запорізького полку в складі Запорізької дивізії під командуванням отамана Зураба Натієва виступив навздогін так званому "рабочє-крєстьянскому правітєльству". На шляху до Полтави були звільнені Яготин, Гребінка, Лубни, інші населені пункти.
Незважаючи на значну чисельну та вогневу перевагу більшовиків, після впертих чотириденних