Він стає на чолі відродженої держави як провідник цілого народу, головною метою якого була боротьба за відбудову нової держави, особливо боротьба за встановлення кордонів. Спочатку як Тимчасовий начальник держави, а з лютого 1919 р. з волі Законодавчого сейму, Пілсудський як Начальник Держави, отримав усю повноту влади [4; 15].

В очах прихильників, а їх щоразу все більше здобував, виріс до рангу вождя народу. Один з його найвірніших прихильників Я. Єндрущак писав: Пілсудський не є людина, яка належить до будь-якої партії, чи до будь-якого табору. Він є еманацією найшляхетніших елементів народу, дальшим продовженням цілого ряду героїв, якими гордиться наша історія і котрим кожен поляк завдячує свою народну структуру душі. Він є одним з організаторів духу Польщі, який в сувору спеку, в праці розвивається, виростає, набуваючи щоразу глибшого змісту, щоб колись поповнити своє надлюдське покликання”. Таким чином, культ Пілсудського все більше зміцнювався [12; 70].

Пілсудський був безперечно людиною сильного характеру, яка вміє збирати навколо себе людей і формувати в них прихильність до своєї особи. Робив це він свідомо. Він говорив: „Повинен бути вождь, хоче він цього, чи не хоче, і якщо він є вождем, то повинен бути іншим, ніж ті, котрими він керує. Це є його обов’язок, це є його внутрішня цінність”.

Ю. Пілсудський погоджувався з думкою, що Польща в своїх етнографічних кордонах не зможе зберегти незалежність, а отже потрібно розширити її територію на сході. Він віддавав належне розвитку почуття національної самосвідомості українців, литовців, латишів і білорусів, а також їх устремлінням створити власну державність. Відчуваючи „дух часу”, він збирався допомогти цим народам при створенні власних держав, які були б зв’язані з Польщею на засадах федерації, відомої в 20-30-х роках як доктрина польського прометеїзму [10; 65].

Суть цієї доктрини полягала в тому, ніби національні взаємовідносини були найслабшим і найвразливішим місцем в політиці Радянського Союзу, що створювало сприятливі умови для розчленування і загарбання. Однак, на думку авторів польського прометеїзму, народи колишньої Російської імперії були ще не достатньо зрілими в політичному і національному відношеннях – для державної самосвідомості їм потрібна була допомога „цивілізованої” держави, такої, наприклад, як буржуазно-поміщицька Польща, історична „місія” якої саме і полягала в тому, щоб розвалити Радянський Союз і „звільнити” його народи. За цю „допомогу” „звільнені” народи повинні були увійти до складу польської „федерації”, тобто визнати протекторат буржуазно-поміщицької Польщі. Отже, доктрина польського прометеїзму була нічим іншим, як дещо модернізованою „федералістичною” програмою Пілсудського, покликаною „виправдати” імперіалістичну експансію буржуазно-поміщицької Польщі у відношенні народів Радянського Союзу, насамперед українського, і білоруського [11; 141-142].

З 1919 по 1920 р. Пілсудський веде війну з Радянською Росією. Чому Пілсудський прагнув війни? Тому, що намагався відірвати Україну від Росії і вважав, що Росія вже не мала достатньо сил, щоб цьому запобігти.

В квітні 1920 р. між урядом Пілсудського і урядом Петлюри була підписана угода про співробітництво. Угодою були встановлені кордони між Польщею та Україною, причому польський уряд визнавав територією України землі, які розташовані на схід від ріки Збруч до польського кордону 1772 р. (тобто до Дніпра).

Через 262 роки після Гадяцьких угод Ю. Пілсудський розпочав новий період співробітництва Польщі та України, шляхом союзу двох незалежних держав. Використовуючи революційний хаос, Пілсудський намагається визволити Україну з-під російської окупації, яка тривала кілька століть, створити вільну Україну – союзницю Польщі. І робив це з впертістю литовця (котрим був за походженням) та лукавістю Меттерніха, проти волі більшості свого народу та всупереч урядів могутніх держав Антанти, які будучи союзниками царської Росії, навіть не хотіли чути про створення української держави. Він спирався тільки на власне переконання, що без вільної України не зможе довго існувати незалежна Польща [10; 11].

Аналізуючи політику Пілсудського у 1920 р. польський еміграційний історик Каміл Дзєванковський запропонував таке її виправдання: „План Пілсудського полягав у тому, щоб паралізувати більшовизм роздрібненням його територіальної бази, колишньої царської імперії, шляхом прямого, буквального застосування принципів самовизначення усіх національностей колишньої царської імперії. Він став стави собі за мету розщепити радянську російську експансію в самому зародку, розділяючи її територіальну базу, комуністичну імперію в момент зародження, вздовж вертикальних або ж національних зв’язків” [3; 351].

Найвірогіднішою відповіддю на це виправдання є те, що Польща, яка прагнула приєднати великі етнічно не польські території, не була надійним захисником „прямого, буквального застосування” принципу права націй на самовизначення.

Політику Пілсудського характеризувала непереборна внутрішня суперечність: з одного боку він хотів утримати самостійну Україну, яка б служила перепоною проти Росії, а з другого – своїм завоюванням Східної Галичини знищив плани на українську самостійність. Причиною цієї суперечності був факт, що Пілсудський сам як поляк був політичним епігоном давньої Речі Посполитої [6; 148-149].

Війну з радянською Росією він виграв, але не досяг своєї мети: не відірвав від Росії та не створив вільної України, що було необхідним для збереження незалежності Польщі. Тому війна 1920 р. хоча й була переможною для Польщі, була драмою Пілсудського.

В лютому 1920 р., прибувши на засідання сейму, Ю. Пілсудський складає з себе повноваження Начальника держави. Але сейм одноголосно вирішує повернути йому титул і повноваження Начальника держави. З