З грудня 1922 р. Пілсудський припиняє здійснювати вищу владу в державі. Це було фактичне усунення його від активної політики.

Усунення Пілсудського з активного політичного життя здивувало багатьох поляків, в тому числі і відомих політиків. Багато з них вважало, що це буде тимчасово. Так думав і соціалістичний діяч І. Дашинський. Та чи міг він передбачити, що його давній партійний колега використає це затишшя для приготування державного перевороту [12; 71].

Диктатор Пілсудський розгорнув широку політичну діяльність, різко виступав проти уряду, існуючих в країні порядків. Таку ж пропаганду вело найближче оточення майбутнього диктатора. Не останню роль в перемозі Пілсудського відіграли правлячі кола Англії та США. Саме при сприянні англо-американського капіталу в травні 1926 р. Пілсудський здійснив державний переворот. Прийшовши до влади, він повністю підпорядкував зовнішню та внутрішню політику польського уряду інтересам згуртування єдиного антирадянського табору, підготовці нового „київського походу” з метою реалізації своїх східних планів – поневолення Радянської країни і відновлення Польщі „від моря до моря” [7; 117].

У зовнішній політиці це виявилось у зміцненні союзу з англо-американським блоком та в різкому зближенні з Німеччиною.

З 1930 року режим Пілсудського перейшов у відкритий наступ проти демократичної опозиції. Його уряд здійснив нечувані за своєю жорстокістю пограли мирного населення, які увійшли в історію як „пацифікація” (“замирення”) [5; 54] .

Після травневого перевороту і проведення пацифікації відбувається зміна Пілсудського як політика. Він стає недоступним для найближчого оточення. Найважливіші питання Пілсудський вирішує самостійно без нарад і консультацій. Великий вплив на погіршення його психічного стану мала хвороба, яка прогресувала швидкими темпами, і з якою Пілсудський боровся багато років, приховуючи цей факт від своїх колег.

З плином часу, коли напади болю стали частішими, Пілсудський замкнувся в собі, а санаційна команда з великим неспокоєм спостерігала за хворим комендантом. Вся її ідеологія, увесь авторитет спирався на особу Пілсудського.

В останні роки життя Пілсудський часто, втрачав свідомість. Це було результатом хвороби і частково через ведення ним негігієнічного способу життя [12; 73].

Помер Пілсудський 12 травня 1935 р., коли Польщі ще не загрожувала небезпека німецької агресії. Він був видатною людиною, погляди якого протягом всього його життя еволюціонували від концепції федералізму – вільної співпраці вільних народів шляхом розчленування Росії і виокремлення народів в незалежні держави, до пацифікації, що фактично означало полонізацію і проведення антиуправлінської політики. Пілсудський на довго увійшов до пантеону народних героїв Польщі. Саме він закликав народ до активної боротьби за повернення незалежності і запроваджував її там, де було можливо. Його слід вважати творцем незалежної Польщі.

До кінця життя Пілсудського не залишала турбота, що мети, яку він перед собою ставив, він не досягнув, вільної України, союзною з Польщею, не створив, розпад Російської імперії не викликав, а за так не вберіг Польшу від небезпеки перебування між двома ворожими їй наддержавами, котрі рано чи пізно дійдуть до порозуміння і допровадять до чергового поділу Польщі.

Він вірив, що народився для того, щоб відбудувати Польщу, а потім нею правити. Він боровся, іноді безжалісно, за владу в Польщі і владу над армією. Він був глибоко переконаний, що лише йому пощастить захистити від анархії державу-немовля. До Польщі він ставився владно, вважав її своїм, хоча й недосконалим, творінням, турбувався про її майбутнє, коли його не стане.

Маршалу Пілсудському слід завдячувати найкращі, найбільші захоплюючі сторінки великої польської історичної драми, він нерозривно пов’язав своє ім’я з відбудовою польської незалежності, зі створенням полькою держави. Маршал Пілсудський здобув собі таку славу, яка у Польщі напевно не випаде вже ніколи протягом наступної пари століть.

Постать його є такою величною і знаною, що витримала критику і знову служить прикладом відданості для головної справи, якою для Пілсудського завжди було добро вітчизни, добро Польщі.

Бібліографія:

Баран З. Відродження і становлення Польської держави 1918-1921 рр.: Текст лекцій. – Львів, 1995. – С. 42.

Большая советская энциклопедия. Т. 19. – Москва, 1975. – С. 594.

Dziewanowski M. Jozef Pilsudski: A European Federalist, 1918-1922. – Stanford, 1969. – S. 351.

Iкdruszczak H., Iкdruszczak T. Ostatnie lata II Rzeczypospolitej (1935-1939). – Warszawa, 1970.- S. 15.

Кіндратюк В., Зайцев О. Україна в 20-30-х рр. Суспільно-політичне життя 20 ст. – Львів, 1993. – С. 54.

Лисяк-Рудницький І. Польсько-українські стосунки: тягар історії // Україна і Польща між минулим і майбутнім. Збірник документів, матеріалів, аналітичних статей українських і польських істориків. / Упорядник Павлишин М. / - Львів, 1991. – С. 148-149.

Мацько А. Революционная борьба трудящихся Польши и Западной Белоруссии против гнёта буржуазии и помещиков 1918-1939. – Минск, 1972. – С. 117.

Micewski A. W. cieniu marszaіka Piіsudskiego. Szkice z dziejуw myњli politycznej II Rzeczypospolitej Polski. Wyd. 1. – Warszawa. – 1968. – C. 31-32.

Polski sіownik biograficzny. T. XXVI / 2. – Wrocіaw – Warszawa – Krakуw – Gdansk – Јуdz, 1981. – zeszyt 109. – C. 314-322.

Прушинський М. Драма Пілсудського. Війна 1920 року. – Київ, 1997. – С. 11, С. 65.

Сливка Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920-1930 рр.). – Київ, 1985. – С. 141-142.

Wyszczelski L. Jуsef Klemens Piіsudski (1867-1935) // Wojsko I wychowanie. Wybitni dowуdcy sіawni obywatele. – Warszawa, 1998. – C. 68-74.