Вірні своїй звичці писали лише про сильних світу, в якому вони жили, літописці замовчали перший переможний похід Романа проти половецьких хані. Дізнались вчені про нього твору візантійського сучасника, знаменитого історика Німіти Хоні ата, а також із скупих звісток кількох західноєвропейських хроністів. Один з них патетично писав, що Роман здійснив низку походів у степ, “зупинив половецькі нещастя”. Та звернемось до більш докладних розповідей Німіти Хоні ата.

11197 чи 1198 р. (точнішої дати візантійський історик не подав) половецькі хани вдерлися у дунайські землі Візантії, спустошили їх і наближалися вже до Константинополя. Столиця імперії опинилась під загрозою. Але раптом на ворога в тилу вдарив руський князь Роман і завдав йому нищівної поразки. Половці в паніці почали тікати. Візантія була врятована.

Давньоруські літописці знають про два наступних походи Романа Мстиславовича до половецького степу, які він здійснив уже будучи великим галицько-волинським князем, - у 1202 й 1204-му рр.. Вони повідомляють, що 1202 р. Половецькі орди як завжди несподівано вдерлися на Переяславщину й Південну Київщину. Певно Роман заздалегідь довідався про напад кочовиків, тому що з дружиною й загонами підвладних йому бояр своєчасно перебрався ближче до південної межі Руської землі. Коли половці поверталися додому, Роман наздогнав їх за р.Россю, розбив і відібрав награбоване й полонених. А лютої зими 1204 р. Князь зібрав південноруських володарів і стрімко пішов до Половецького степу, розгромив військо ханів і повернувся додому із здобиччю і визволеними з полону руськими людьми. Галицький книжник у посмертній похвалі Романові, наслідуючи найліпші зв’язки середньовічного красного мистецтва, патетично писав, що цей князь “кинувся був на поганих мов лев, був сердитий, мов рись, і нищив їх, неначе крокодил, і переходив землю їх, мов орел, був хоробрий неначе тур”.

Історики гадають, що на схилі 90-х рр.. ХІІ ст. Роман втрутився в війну між Візантією й половцями, на прохання її уряду. Напевне, між ним та імператором існувала союзницька угода. Справа не обмежилася одноразовою допомогою. Дружні взаємини тривали й далі. Про це свідчить посольство Романа до Візантії на чолі з Твердятою Остромиричем, яке бачив у Царгороді 1200 р. новгородський паломник Добриня.

Приязні стосу4нки Романа з візантійським імператорським домом були добре відомі на русі та а її межами. Інакше не можна пояснити “кілька легенд”, що виникли навколо імені цього князя та членів його родини. Так Ян Длугош у ХV ст.., залежні від нього польські історики ХVІ ст. Та український Гутинський літопис ХVІІ ст., що після здобуття учасниками ІV христового походу Константинополя 1204 р. Візантійський імператор Олексій Ангел утік у Галич до князя Романа, котрий прийняв його з великою честю. Ця легендарна версія досі у шані серед істориків та філологів-русистів; її зокрема підтримують російські академіки Д.Лихачов та Б.Рибаков.

Певна річ, взаємини з Візантією становили одну з домінант у зовнішній політиці Романа Мстиславовича. Однак проза життя змушувала його приділяти ухвалу більш буденним стосункам із західними сусідами, що завжди були не від того, щоб поласувати багатим шматком Романової держави. Князь узяв участь у міжусобній боротьбі між претендентами на загальпольський престол синами Казимира справедливого та їхнім дядьком Мєшком. Згідно розповіді польського хроніста Кадлубка, у кривавій битві на р.Мозгаві 1196 р. Допомога Романа Казимировичам вирішила справу на їхню користь.

Майже одночасно Роман Мстиславович завдав вирішальної поразки племенам ятвягів – ось чому автор “Слова о полку Ігоревім” оспівав перемоги Романа над “Литвою”! Агресивні ятвязькі князьки постійно зазіхали на західні землі Галицько-Волинської Русі. Як оповідає Київський літопис під 1198 р., волинський князь “ходив на ятвічів мститися, бо вони воювали на його волость”. За цими скупими словами криється грандіозна перемога Романа над ятвязьким союзом племен. пам’ять про здобутки князя 1198 р. Зберігалася в наступних поколіннях. Польський хроніст ХVІ ст. Мацей Стрийковський доніс до нас народний переказ про те, що Роман запрягав ятвягів у плуги. А пізній рос. “Докладний літопис” додає до цього: “один лихвин, що в плузі тягнув, навчившись руської мови, сказав: “Романе, Романе, худим живеш, Литвою ореш”.

Фалькпористи знають, що мотив запрягання переможених у плуги є одним з найбільш поширених у давньоруському та й узагалі світовому фольклору. Навряд чи Роман орав на полонених ятвягах. Але цей легендарний1 переказ відбив велетенський розмах його перемоги над хижими ятвязькими князями.

Утвердження в галичі й створення романом могутнього Галицько-Волинського князівства висунуло його на одне з перших місць у князівській ієрархії Русі. Роман розуміє це і, прагнучи до об’єднання південної Русі, заявляє свої права на Київ. 1202 р. Він відібрав стольний град Русі у Рюрика Ростиславовича й посадив там людину з свого оточення: удільного волинського князя Інгвара Ячрославовича Луцького. А наступного року захопив Київ в послав туди посадника, воліючи залишитись на галицькому столі.

До історії Романа Мстиславовича увійшов не лише як сміливий воєн та вмілий полководець. Йому належать авторство “доброго порядку” на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організацій центральної влади у федеративній Давньоруській державі. Російський історик ХVІІІ ст. В.Татищев переказав зміст Романового проекту, запозичений, слід гадати, з давньоруського джерела, що не дійшло до наших днів.

“Добрий порядок” Романа зводився до однієї умови: у випадку смерті київського володаря нового великого князя повинні обрати шість князів: суздальський, чернігівський, галицько-волинський, смоленський, польський і рязанський. “Якщо ж хтось із князів розпочне війну поти іншого, -