ГЁТЕ (Goethe) Йоганн-Вольфганг (28. VIII 1749 - 22. ІІІ 1832) — великий німецький поет і мислитель. Н. у Франкфурті-на-Майні. Вивчав право, медицину, філософію й літе-ратуру в Лейпцігському і Страсбурзькому ун-тах. Перші вірші й драми Г. були позначені де-яким впливом наслі-дувальної салонної л-ри. , В 1770—75 за-хоплювався демократичною естетикою Й.-Г.Гсрдера, був тісно зв'язаний з рухом “Буря й натиск”, бо-ровся за національну самобутність нім.л-ри.

Лірика Г. цього пе-ріоду життєрадісна, близька до народної поезії, сповнена пантеїстичних настроїв («По-бачення і розлука», «Дика троянда», «Трав-нева пісня», «Вечірня пісня художника» та ін.). В уривку «Прометей» (1773) виражений про-тест проти тиранії та релігійних догм, особ-ливо значущий в умовах «ганебної політичної і соціальної епохи» (Енгельс), яку пережива-ла тоді відстала, феодально-роздроблена Ні-меччина. В основу новаторської історичної драми «Гец фон Берліхінген» (1773) покладе-но прогресивну ідею об'єднання країни; тут вперше в нім. драматургії 18 ст. поряд з героєм-бунтарем виступає народ. Світову сла-ву приніс Г. роман «Страждання молодого Вертера» (1774), в якому відбилась глибока соціальна трагедія цілого покоління передової німецької молоді.

З 1775 Г. назавжди оселюється у Веймарі, стає міністром герцога Карла-Августа. Роз-чарувавшись в індивідуалістичному бунтар-стві «Бурі й натиску», Г. мрів про мирні су-спільні реформи. У веймарський період особ-ливо поглиблюються суперечності його світо-гляду. На це свого часу вказував Ф. Енгельс: «...Гете то колосально великий, то дріб'язко-вий; то це непокірний, насмішкуватий геній, що зневажає світ, то обережний, усім задоволений, вузький філістер». (М а р к с К. і Е н г е л ь с Ф. Твори, т. 4. К., 1959, с. 226). Прояви консервативних поглядів Г. най-більше помітні в творах, спрямованих проти французької революції («Громадянин-генерал», 1793; «Герман і Доротея», 1797, та ін.). Проте в кращих своїх творах він лишався вірним прогресивним ідеалам. Народні ме-лодії, щирі й гуманні почуття й далі звучать в його поезії 80-х pp. («Вільшаний король», «Міньйона» і т. д.). Під час подорожі до Іта-лії Г. завершує «Іфігенію в Тавріді» (1787) і героїчну трагедію «Егмонт» (1788), пройняту пафосом боротьби народу проти нац. гніту. Тоді ж формується класицизм Г. Захоплення античністю зближує його в 90-х pp. з Й.-Ф. Шіллером. Проте, як видно з «Римських елегій» (1790), «Корінфської нареченої» (1797) та ін., на відміну від Шіллера, Г. приваблював, на-самперед, життестверджуючий, матеріалістич-ний, чужий аскетизмові характер античної культури.

В 1795—96 Г. пише роман «Роки вчення Вільгельма Мейстера», другу частину якого «Роки мандрувань Вільгельма Мейстера» завершує 1821—29. В останній період свого життя Г. працював над автобіографічною книгою «З мо-го життя. Поезія і правда» (1811—31), ство-рив ліричний цикл «Західно-східний диван» (1814), а також ряд розвідок з питань світової, зокрема слов'ян-ської літератури й фольклору. Він виступав проти нім. реакційного романтизму, обсто-ював реалістичне мистецтво.

Найбільше ху-дожнє досягнення Г. — грандіозна драматична поема «Фауст», над якою він працював 1773—1831. Образ ученого-чарівника Фауста, взятий з народної легенди, в драмі Г. зазнає складної еволюції, втілює суперечливий розвиток світогляду са-мого поета і боротьбу ідей, властиву бурхли-вій епосі кінця 18 — початку 19 ст. Служіння науки народові, глибока віра в творчі сили людини, в краще майбутнє є ідейним виснов-ком поеми.

Твори Г. сповнені глибокого філософського змісту. Теоретичне осмислення ним дійсності є діалектичним. Природу, суспільне життя, духовний світ людей він розглядав у безпе-рервному розвитку, як постійну зміну форм, боротьбу протилежних начал — життя і смер-ті, минулого і майбутнього, нового і ста-рого. Його світорозуміння багато в чому було значно глибшим, ніж діалектичний ідеалізм Гегеля, бо, на відміну від Гегеля, він відстою-вав, хоч і не послідовно, з ваганнями, позиції матеріалізму, особливо в теорії пізнання й ес-тетиці. Для численних праць Г. з природознавства характерне діалектичне уявлення про єдність рослинного й тваринного світу, ви-знання поступального розвитку живої при-роди. Г. вперше описав міжщелепну кістку людини, встановив подібність у будові черепа людини та тварин, створив т. з. хребетну теорію походження черепа, експериментально довів вплив середовища на будову й забарвлення квітів, запровадив науковий термін «морфологія» — вчення про форму («Про ме-таморфозу рослин», 1790; «Вступ до порівняль-ної анатомії», 1795).

Роль Г. — геніального поета, видатного мислителя і вченого в розвитку передової німецької і світової культури неосяжна. Ви-соко цінували його творчість О. Пушкін, В. Бєлінський, М. Чернишевський, М. Горь-кий. Вже на початку 19 ст. Г. був широко ві-домий на Україні. У 1827 він був обраний почесним членом Ради Харківського ун-ту. Пер-ший переспів з Г. укр. мовою належить П. Гулаку-Артемовському — балада «Рибалка» (1827). В дореволюційні часи з переспівами й перекладами Г. на укр. мову виступали також П. Білецький-Носенко, Ю. Федькович, В. Шашкевич, К. Думитрашко, П. Куліш, Н. Грабовський та ін. Т. Шевченко називав Г. «великим», знав і любив його твори, особли-во «Фауста». Невтомним популяризатором Г. був І.Франко, який переклав багато його поезій, всю першу частину та уривки з другої частини «Фауста» і написав розвідку про цей твір. Після Великої Жовтн. соціалістич. ре-волюції твори Г. перекладали М. Рильський, М. Терещенко, Д. Загул, М. Улезко, Є. Дроб'язко та ін. Перший повний переклад «Фау-ста» укр. мовою зробив М.