Коли із спогадів А. Вознесенського «Мені чотирнадцять років» дізнаєшся, що він ще підлітком послав добірку віршів на суд Б. Пастернаку і що маститий поет запросив юнака в гості, і, взагалі, взявся опікувати його — все стає зрозумілим, «все стає на свої місця». Приходить розумін-ня, під впливом яких традицій формувалась його поетика. В цій історії, по суті, нема випадковостей. Юний А. Вознесенський звернувся саме до Б. Пастернака, як до поета асоціативно-метафоричного плану. В свою чергу Б. Па-стернак відчув в особі юного поета «зріднену душу». Йому імпонував характер асоціативного мислення юнака. Як бачимо, ця зустріч, що переросла в дружбу, обумовлю-валась певними обставинами і була не випадковою.

Не випадково також О. Довженко «опікував» М. Вінграновського. Зрозуміти характер його впливу на форму-вання художнього мислення молодого поета — це зрозумі-ти один із важливих факторів формування його поетики. Безперечно, що планетарно-космічний розмах в поезіях раннього Вінграновського йшов від світосприймання О. Довженка.

Ось чому ми не повинні пройти мимо того, здавалося б, незначного факту, що Борис Олійник ще з 8-го класу прилучився до газетярської справи. Тут теж нема випадко-востей. І пам'ять про батька-журналіста, яка жила в його сина і у працівників районної новосанжарської газети, і залишені батьком томики Пушкіна і Шевченка, і перші спроби віршування, і перший, надрукований в 13-річному віці вірш, і, нарешті, активна участь в роботі районної газети — все це є ланками одного ланцюга. Поява кожної нової ланки закономірна. Між окремими ланками не один-два, а значно більше зв'язків, які просто не усвідомлю-ються нами. Хіба, наприклад, участь Б. Олійника в райгазеті не говорить про певні особливості його мислення? Газета потребує конкретної публіцистичної думки, ясно-сті і доступності викладу. Треба, щоб ці якості були хоч в зародку — інакше газета не прийме тебе, відштовхне від себе в перші ж дні.

Газета прийняла Б. Олійника. Вона і визначила його наступний життєвий крок. «Моя подальша доля,— пише поет,— була визначена: 1953 року я вийшов на батьків-ську дорогу, вступивши на факультет журналістики Київ-ського держуніверситету».

Можна й не говорити про особливу значущість нової життєвої смуги для подальшого суто людського і творчого формування Б. Олійника.

Студентство кожного періоду історії нашої країни має свої особливості. Його історію, здається, ще ніхто не писав. Але художнього матеріалу для такої історії існує багато. Не так вже й важко уявити, як жили, про що думали, сперечались, мріяли студенти, скажімо, довоєнного часу. Своїм побутом, атмосферою відзначалось студентство післявоєнних років. В той час у вузи прийшло багато людей з фронтів війни — і це, в основному, визначало характер тогочасного студентства. Воно мужньо витриму-вало важкий — холодний і голодний — побут.

Дещо іншим було студентство 50-х років. У вузи почало приходити перше післявоєнне покоління. Правда, поняття «перше післявоєнне» досить відносне. Війну пам'ятали всі — і пам'ятали добре. Типовий студент 50-х років був вихідцем із села. І був він із «дітей війни». Середніх шкіл було не так і багато — в основному в райцентрах і вели-ких селах. Тому типовий спогад майже кожного, хто за-кінчив середню школу в 40—50-х роках,— це дорога від свого села до школи і назад, ті шість-десять, а то й більше кілометрів, які треба було пішки пройти щодня. Зрозу-міло, що у вуз попадала молодь, яка пройшла певний жит-тєвий відбір,— молодь цілеспрямована, працелюбна, тала-новита, випробувана і загартована на зрілість післявоєн-ною нуждою.

Серед студентів 50-х років було багато таких, чиї батьки не повернулися з фронтів. Матеріальна допомога могла прийти тільки від матері. Вона й приходила найчастіше у вигляді посилки із нехитрим харчем — все, на що могла спромогтись сільська удовиця, яка з ранку до вечора «тягнула» колгоспні норми, оплачувані мізерними трудо-днями.

Кіровоградський журналіст Віктор Погрібний був одно-курсником Бориса Олійника. Вчилися в одній академгрупі, жили в одному гуртожитку. Щоб краще відчути і зрозуміти студентську атмосферу на факультеті журна-лістики Київського університету в середині 50-х років — тобто пізнати той побутовий та духовний контекст, в якому перебував Борис Олійник,— варто поділитися спогадами В. Погрібного. Цей намір декому може здатись дивним, бо не такі вже й далекі од нас 50-ті роки. Різниця в часі ніби й несуттєва. Та все ж вона є, і досить відчутна. Вдив-ляючись у ретроспективу останніх десятиліть, відчуваєш, в якому швидкозмінному часі живеш. Скільки разів в остан-ні десятиліття змінювалась мода па одяг! Скільки пісен-них шлягерів назавжди відійшло в минуле! Але ці зміни — всього-на-всього зовнішній вияв стрімкого часового потоку. Не менш значущі зміни відбуваються в нашій психології, в нашому баченні і розумінні навколишньої дійсності.

Переглядаємо фотографії студентських років. Перед об'єктивом позували. Старанно розміщувалися: передній ряд присідав, другий — стояв прямо, а ті, що в третьому ряду, якщо була можливість, обов'язково ставали на яке небудь підвищення. А ось студентська група на сільсьо-господарських роботах у степовому Криму. На задньому плані плантації тодішньої «королеви