Віктор Олексійович гарно коментує фотографії. Якщо йому треба пояснити якусь ситуацію чи якийсь характер, і коли з цим вже нездатна справитись його багата і точна мова, він непомітно перетворюється в актора і цим самим змушує пригадати, що є земляком Кропивницького та братів Тобілевичів. Окремі фотографії оживають, зобра-жені на них юнаки та дівчата починають діяти, розмов-ляти, і вже бачиш їхні характерні жести, чуєш особли-вості їхніх інтонацій. Іноді фотографія нагадує про давно забуті епізоди. Згадався, наприклад, матч, зіграний із міс-цевими футболістами, коли перебували на збиранні «коро-леви полів» у степовому Криму. Скосили на рівному солон-чаку бур'яни, розмістили футбольне поле — і ось в неділю розпочалась гра, після якої воротар студентської команди Борис Олійник почав користуватись особливою повагою у місцевих хлопчаків. Безстрашно кидався в ноги ата-куючих, вилущував, як зерно із горіха, м'яч із задиха-ного, спітнілого натовпу гравців, витягував із «дев'ятки» «мертві» м'ячі. (До слова, всі, хто пам'ятає Б. Олійника У студентські роки, обов'язково говорять про нього як про гарного футбольного воротаря, що грав за факультетську та університетську команди. Йому навіть пощастило — його ворота атакував В. Лобановський, футбольна зірка якого саме тоді загорялась в команді Київського політех-нічного інституту. Дехто дивувався — мовляв, ріст у нього зовсім не воротарський, та й у рухах відчувається типова полтавська розважність. Хто ж із такими даними міг би бути воротарем? Та на це всі очевидці одностайно запере-чували: воротар із Бориса був надійний, виручала прекрасна реакція і сміливість). Слухаючи спогади колишнього одно-курсника Б. Олійника, я подумав, що про нього як про воротаря потрібно обов'язково згадати у майбутній книзі. За зовнішньою неквапністю та суто полтавського розваж-ністю заховано постійну готовність мобілізуватись, зосере-дитись. Що більше у поета суто людської сміливості, що більше у нього готовності піти на ризик — то більше в нього й можливостей робити творчі відкриття.

Перегляд фотографій залишає по собі одне досить чітке враження. Він стоїть у гурті товаришів. Дивиться разом з усіма у фотооб'єктив. Та все одно відчувається, що він живе в окремому, відмінному від загального ритмі. Це його власний ритм. Не маю тут на меті виділити Бориса Олійника із кола товаришів, підкреслити його виключ-ність чи що. Ні, він — і про це не раз будуть говорити його однокурсники — нічим особливим не виділявся. Вчився добре. Товариський. Майже з усіма підтримував рівні стосунки. Знали, звичайно, що писав вірші, але хіба цим серед студентів-журналістів виділишся!..

Значно пізніше Б. Олійник скаже, що «вартість поета визначається кількісним вмістом золотого запасу талан-ту». Тепер вже знаємо, що автор цього точного афористич-ного вислову володів і володіє значним «золотим запасом таланту». Носити його в собі — справа не проста.

Талант погребує обробки — постійної духовної роботи. Інакше він не викристалізується, не виявить себе. Тим більше, що поетичний дар Б. Олійника, як з'ясувалося пізніше, визрівав повільно. Його особливість полягала не тільки у високій чутливості душі, в емоційній реактивно-сті, айв сильно розвинутому раціональному началі. Одна справа — висловити своє враження, і зовсім інша (значно складніша) — добитись органічного синтезу емоції і дум-ки. Поети із розвиненим раціональним началом визрівають тугіше. Ось чому поетичний талант Б. Олійника, що фор-мувався у студентські роки, робив його дещо відстороне-ним і самозаглиблеішм. Він уже жив у ритмі свого талан-ту, був настроєним на його «радіохвилю». Навіть найближчі товариші студентських літ цього не помічали. Але аматор-ські фотографії цей момент людського і мистецького визрі-вання досить виразно засвідчують.