Однак афекти ні в якому разі не являються єдиним різновидом людської психіки. Характеристики даних слід очікувати і від інших психологічних явищ; єдиною вимогою залишається необхідність спостерігати і розуміти інші функції не менш чітко і ясно, як і у випадку афектів. Ми завжди схильні виправдовувати самих себе, коли хто – небудь робить нас відповідальними за емоційну дію, що ми поступили так, тому що був афект і що ми насправді звичайно не такі. Коли це стосується нас, то ми раді пояснювати афект як умову, що оправдує нашу низьку відповідальність, але не охоче це робимо по відношенню до інших. Коли людина судить по нашим афектах, ми легко звинувачуємо її в недостатньому розумінні нас, або навіть в несправедливості. Це зобов’язує нас не судити інших по їхнім афектах.

Що важливо пам’ятати, то це про те, що ми називаємо “психологією”, наука, яка може іти по своїй дорозі тільки на основі певних історичних і моральних посилань, закладених християнським вихованням на протязі послідніх двох тисячоліть. Заповідь “Не судіть і не судимі будете”, прищеплена релігією, створила всі можливості волі, що прагне, в своєму крайньому прояві, до простої об’єктивності судження. Ця об’єктивність, що містить в собі не просту байдужість до інших, а заснована на принципі виправдання інших в тій степені, в якій ми це робимо по відношенню до себе, являється основою справедливого, безпристрасного судження про своїх близьких.

Характер – це стійка індивідуальна форма людського буття. Поскільки ця форма втілює в себе як фізичну, так і психічну природу, та загальна характеристика цього явища включає в себе як психічні так і фізичні властивості. Непояснима єдність живої істоти є причиною того, що фізична ознака є просто фізичною, а психічна – не є просто психічною. Нерозривність і цілісність природи нічого не знає про ці відмінності, які змушений встановлювати людський розум, щоб прокласти дорогу до розуміння сутності речей.

Різниця між тілом і розумом – це штучна дихотонія, дискримінація, яка безсумнівно базується на своєрідності пізнаючого інтелекту, ніж на природі речей. В дійсності взаємне проникнення психічних і тілесних ознак настільки глибоке, що по властивостях тіла ми не тільки можемо зробити висновки про якості психічного, але і по психічній специфіці ми можемо судити відповідні тілесні форми. Останнє, звичайно потребує від нас незрівнянно більше зусиль, але не через те, що психіка здійснює менший вплив на тіло, ніж тіло на психіку, а тому, що якщо починати з психічного, то нам прийдеться робити висновки про невідоме через відоме, а від тіла нам легше відштовхуватись бо воно видиме. Психічне набагато складніше, безкінечніше і темніше, чим видима поверхня тіла. Ці спостереження примушують сформулювати типізацію: існують люди, що в певній ситуації ніби відсторонюються, тихо говорячи “ні”, і тільки після цього реагують, і існують люди, що належать до другого класу, які в такій же ситуації реагують безпосередньо, будучи впевненими, що їх вчинок правильний. Тобто перший клас характеризується деякими негативними відношеннями до об’єкту, останній – скоріш позитивним.

Як відомо, з вище сказаного, перший тип відповідно є інтровертний, а інший – екстравертний.

Поняття інтравертний означає: все психічне проявляється у інтроверта так, як це для нього призначено відповідними законами, які індивід вважає за життєві принципи. Поняття екстравертний претендує на більшу увагу, бо виражає, подібно як і несвідоме, відповідні якості, відношення до людей і вказує на певні типічні властивості.

Інтроверсія і якстроверсія як типи постановок означають диспозицію, обумовлюючу в значній степені психічний процес в цілому і визначає не тільки спосіб дії і вид суб’єктивного досвіду, а також характер несвідомої компенсації.

Ціллю психологічної типології не є класифікація людей на категорії – само по собі це була б марна справа. Її ціль – забезпечити критичну психологію можливістю здійснювати методологічне дослідження і пошуки емпіричного матеріалу. По – перше, це – критичний інструмент для дослідника, що потребує опорних точок зору і ціле направленої лінії, якщо він намагається навести порядок у царині індивідуального досвіду. Типологія – великий помічник у розумінні величезної різноманітності та багатогранності, що мають місце серед людських індивідів, а також вона надає ключ до фундаментальних, нині існуючих теорій. І, що дуже важливо, це вагомий засіб для визначення певного типу практичним психологом, який є озброєним ґрунтовними знаннями, може уникнути багатьох серйозних помилок в роботі з пацієнтами.

§2. Архетипи соціального життя

Індивід, індивідуальність, особистість у ході людської історії – вторинне явище. Дуже довгий час було лише “ми”: група, сім’я тощо. За цей час у людській психокультурі сформувалася величезна кількість цінностей, норм, установок, архетипів, які й досі відіграють роль латентних мотивів у поведінці окремого індивіда. Недарма індивідуальна психіка не може протистояти соцієтальній. Остання сильніша у своїй регулятивній функції. Будь – яка, навіть найталановитіша людина, в якийсь момент пасивно підкорюється рішенням свого начальника або іншої