Після закінчення військового коледжу, зв’язок з підпільними групами ускладнювався. Курсанти, отримавши звання, направлялися в різні військові частини для продовження служби. Однак ядром і ланкою, що зв’язувала учасників організації, залишався М. Каддафі. Для конспірації засідання проводили в різних місцях. Фактично з цього часу, 1966 р, почався етап безпосередньої підготовки військового перевороту. 9 серпня 1966 року в околицях м. Сірт відбулося засідання ЦК ОВОЮС, де розроблялися його організаційна структура, що згодом вплинула на активізацію підпільної революційної роботи в армії. [О них говорять, 197].

Зауважимо, що місцева буржуазія і її західні партнери підтримували королівський режим. Тому в таких умовах в країні були відсутні політичні організації, в результаті виступила армія ОВОЮС не стала масовою організацією і являла собою вузьку групу офіцерів-опозиціонерів, що виступили з радикальними настроями. Однак цього було мало, щоб підняти повстання.

В загальних рисах план виступу офіцерів був розроблений уже в січні 1969 року, залишилося вибрати лише вдалий момент. М. Каддафі був впевнений, що повалення королівського режиму Ідріса І – це завдання армії. Народ, на його думку, має вступити на політичну арену тільки після повстання. [Яременко (???) – власть народа // Новое время. – 1989. – №39. – с. 18].

Повстання було успішним з четвертої спроби. Перша, призначена на 12 березня, зірвалася через концерт арабської зірки на стадіоні в Бенгадії, тому повстання перенесено на 24 березня. Однак Ідріс І поїхав з Країни 16 березня. Дата висупу переносилась на 13 серпня, однак через певні організаційні труднощі повстання знову перенесено. [Боровой. М.Каддафі: бегство в ад // Новое время. – 1986. – №10. – с. 27].

Тому М. Каддафі не зважаючи на заперечення деяких членів ЦК, наполягав на даті 1 вересня, адже подальше відтягування могло зірвати через викриття підпільного руху, хоча режим і не вірив у небезпеку з боку молодих офіцерів.

Одночасні виступи військ в основних містах країни – Бенгазії, Тріполі, Дерні, Бейді – здійснювалися по наміченому плану: захоплення пошти, радіостанції, нейтралізація місцевих військових гарнізонів, арешти чиновників і спадкового принца (сам король в цей час знаходився на лікуванні в Туреччині). Операція завершилась протягом кількох годин, і уже 1 вересня, країна вперше почула голос майбутнього лідера – це був Муаммар Каддафі. В 7.00 він звернувся до народу з історичним „комюніке №1”, де вказував на повалення монархів армією, на що так сподівався народ Країни. Лівія проголошувалася Арабською Республікою, яка боротиметься з імперіалізмом, расовою дискримінацією і соціальною несправедливістю. [История Ливии в новое и новейшее время, с. 119].

Повстання в Лівії стало повною несподіванкою для Світової спільноти, адже його підготовку не помітила навіть західна розвідка, яка знаходилася в Країні. Західна преса писала про виступи офіцерів і безкровний переворот, однак сам М. Каддафі неодноразово підкреслював, що це революція [О них говорять. – с. 198], хоча народні маси не брали в ній участі; нове керівництво підтримало статус „революції Фатіх” (революційне завоювання).

Перший „феномен” нового керівництва заявив про себе уже в післяреволюційні дні. Близько 4-х місяців ні населення країни, ні іноземні дипломати, ні сорок держав, що визнали нову Лівійську республіку, точно не знали хто стояв на чолі революції і в чиїх руках знаходиться влада. Тільки Абу Меньяр з дружиною Айші, включивши радіо були схвильовані, вони не мали помилитися: це був голос їхнього сина – Муаммара Каддафі.

Пріорітет відкриття його імені, як сьогодні вважають деякі арабські історики, належить СРСР. Адже телеграма Голови Президії Верховної ради СРСР М. Підгорного про визнання ЛАР адресувалася „голові Ради Революційного Командування М. Каддафі”. Чому імені членів Ради Революційного Командування трималися в таємниці? „Ми не визнаємо культу особи, нам потрібно працювавши і виконувавши обов’язок таємно, лише для користі країни. Я особисто наполягав на тому, щоб моя фотографія не з’являлися в пресі”, – твердо і з гордістю відповідає М. Каддафі. [Яременко. Джимахирия – власть народа // Новое время. – 1989. – №39. – с. 17].

13 вересня названо ім’я вождя революції – М. Каддафі, якому присвоїли військове звання „полковник” і призначили головою РРК. Склад його уряду було проголошено лише 10 січня 1970 року. В перші дні нове керівництво проголошувало декрети РРК, М. Каддафі з свого боку дотримувався теорії насеризму і сконцентрував увагу на палестинському питанні. Ідеї Г.А. Насери він трактував по своєму. Для нього ідея арабського єднання, арабського соціалізму зберігали свою новизну. М. Каддафі не сумнівався, що ці ідеї є істинними, що проблема полягає у викривленні їх політиками і демагогами. [Малашенко М.Каддафи // Наука и религия. – 1989. №11 – с. 51]. Він говорив: „Передайте Г.А. Насеру, що ми зробили революцію для нього. Він може взяти у нас все, що забажає і покласти у загальні ресурси арабського світу...”, – єгипетському журналісту М. Хейкаку [Малашенко М.Каддафи // Наука и религия. – 1989. №11 – с. 51]. Зауважимо, що єгипетський президент, розчарувавшись в кінці 60-х років, бачив