Дмитро Донцов – творець

українського інтегрального

націоналізму.

Дмитро Донцов – визначний український публіцист, політичний діяч, літературний критик, ідеолог українського інтегрального націоналізму.

Народився Дмитро Донцов в м. Мелітополі (тепер Запорізька обл.) 10 вересня 1883 року. В 1900 – 1911 роках навчався в Петербурзькому та Віденському університетах. Належав до Революційної Української Партії та УСДРП, за що його двічі заарештовували (1905, 1907).

В 1913 році, виступаючи на 2-му всеукраїнському з’їзді у Львові, у своїй доповіді “Сучасне політичне положення нації і наші завдання” накреслив програму побудови Української незалежної держави. В 1914 – 1918 роках – голова і активний член Союзу визволення України. Донцов очолював українське телеграфне агентство, Державне бюро преси. Українське пресове бюро в Берліні. Донцов виступив засновником Української партії національної роботи.

З 1939 року жив у еміграції в Німеччині, Чехословаччині, Франції. В 1949 році оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті.

Донцов – автор багатьох публіцистичних праць. Серед найвідоміших праць варто назвати “Націоналізм” (1926). У цій праці він сформулював засади нового українського світогляду, який означив як “чинний націоналізм”, тобто інтегральний націоналізм, на підставі популярних на Заході теорій, що розглядали вольовий чинник, як ірраціональну рушійну силу історичного процесу.

Ось основні засади інтегрального націоналізму.

Нація - абсолютна цінність.

Політичні партії, класи повинні поєднатися заради Вищої мети.

Вища мета – незалежність держави.

Мета виправдовує всі засоби.

Майбутню державу повинен очолити вождь, керманич з необмеженою владою.

Соціально – економічні питання - другорядні; скоріш за все держава

буде аграрною, з розвинутою кооперацією і капіталістичною промисловістю.

Необхідно діяти, відкинувши жодні політичні дискусії.

Керуючись ідеями Ніцше і Ортем-і-Гасета, Донцов прийшов до генерального висновку: нація – не лише “мовна чи національна збірнота”, - нація – це воля щось спільне творити”. Донцов намагався прищепити українській суспільності волю до влади і вволю до життя , фанатизм на шляху боротьби за власну ідею, тверду віру у власні сили, і тільки такий вихід він вбачав у творенні повновартісної нації. Націю може порятувати лише народження нової психології переможців, а не рабів, “не вічний стогін покараних рабів і сльози”.

Коли ж Донцов говорить про суспільну еліту, то усвідомлює під цим не якісь матеріальні чи політичні переваги. Еліта, вибрані – це ті, хто вимагає від себе більше ніж інші, навіть якщо ці вимоги їм не під силу.

Історія, політика й мистецтво в його теоріях стоять поруч. У праці “Де шукати наших історичних традицій”, Донцов із захопленням описував суворі епізоди історії козацтва і вважав, що коли українці відмовилися від політики національної агресії, коли національна ідея почала керуватися загальнолюдськими цінностями, перестала реалізовуватися через фанатизм, інстинктивні почування, емоційність, а не розумовість, дух національної нетерпимості, як це було за часів Б.Хмельницького і тоді, коли Україна ще утримувала свою державність, тоді саме і почалося звиродніння нашого національного почуття.

Заангажованість мистецтва політичними ідеями для нього цілком природна річ. Тому Донцов наголошує на особливій ролі письменників у суспільстві – як сили, що формує свідомість людей. Корінь зла, головну причину того, що українці втратили колишню силу духу, перетворилися на провінцію Європи, Донцов вбачав у самих українцях. Вістря критики він спрямував проти тих ідеологів національно-визвольного руху України, які спиралися на загальнолюдські, демократичні ідеали, насамперед М.Драгоманова, М.Грушевського та ін. Він закидав їм брак фанатизму й віри, страх нав’язати свою волю, свою ідеологію, як окремій особі, так і ворожій нації.

Донцов послідовно обстоював ідею незалежності України та застерігав від орієнтації на Москву, незважаючи на те, чи вона царська, республіканська, буржуазна чи пролетарсько-соціалістична.

Помер Донцов 30 лютого 1973 року. Ідеї Донцова мали великий вплив на молодь у передвоєнний час і стали ідеологічним обґрунтуванням діяльності організації Українських Націоналістів (ОУН). Своєю працею він творив українське відродження.

Використана література

“Слово і час”, 2000 р., № 8.

“Рідна школа”, 1996 р., № 7.

“Історичний календар”, 1999 р.

“Дніпро”, 1999 р., № 1-2.

“Сучасність”, 1993 р., № 11.