Жінка-лідер, жінка-політик

План

Вступ

Поняття "жіночість" відсилає нас до традиції поляризації культури і природи, розуму та почуттів, духу та тіла, тобто до звички асоціювати "сутність" жінки (або "жіночої природи") з ірраціональністю (Арістотель), аморальністю (Шопенгауер), чуттєвістю або інтенсивністю почуттів (Руссо, Кант), з особою, яка страждає від недоліків (Фрейд) або (у фалоцентричній системі символів) просто не існує (Лакан).

Критичне переосмислення поняття "природної" статі та її різних реалізацій в окремих культурних та соціальних системах привело до необхідності розрізнення між біологічною статтю (sex), вбачаючи під нею сукупність анатомічних особливостей, та соціальною статтю (gender) як соціально-культурною категорією, що детермінує не лише стиль одягу та поведінки, а й за допомогою певної системи соціалізації та культурних норм формує відповідні психологічні якості, розвиває в певному напрямі здібності, встановлює відповідні різновиди діяльності, професії тощо. У цьому плані бути чоловіком чи жінкою означає виконувати ту або ту соціальну роль, яка попередньо визначена залежно від статі індивіда.

1. Л. Скорик як лідер

Вона єдина серед депутатів-жінок, яку знають усі. Інша справа — різне ставлення до неї, але це звичайне явище, та й ще у такому строкатому нашому суспільстві сьогодні.

Хто вона? Державний діяч з народження? Політик за покликанням?

На одному з мітингів юнак запитав Ларису Скорик, чому вона в інтерв'ю газеті «Вечірній Київ» так мало говорила про політику. Вона відповіла, що головне — щоб кожен з нас у своєму ділі був професіонал. Із цього починається кожна особистість. Бо дуже небезпечно, вважає Лариса Павлівна, коли в політику йдуть люди середньої руки в усьому, тобто люди, які не вдалися як професіонали, люди без практичного фаху, люди, котрі шукають якогось самоствердження на політичній арені. А політиком можна тільки стати. Але це мусить бути тільки на ґрунті. А перший ґрунт людини — це її професіоналізм. Якщо вона справжній фахівець, якщо вона максимально реалізує себе, то вона вже силою факту мусить мати і глузд для таких питань, як суспільні і політичні.

Народилася Лариса Павлівна Скорик в місті Любичі. В чотирнадцять років закінчила школу у Львові і тоді ж, 1954-го, вступила на архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту, незважаючи на скрутне становище, в якому опинилася приймальна комісія. Вона не знала, що робити з безпаспортною абітурієнткою.

Після закінчення інституту працювала в Донецьку, потім повернулася до Львова, а вже 1967 року, разом із чоловіком і дочкою, переїхала до Києва, де у сімдесятому році захистила кандидатську дисертацію.

Столиця справила тоді на молодого архітектора гнітюче враження. Насамперед національною байдужістю і відсутністю мовної культури, закомплексованістю, бідністю, убогістю в матеріальних аспектах. Можливо, в силу своєї професії вона глибоко відчуває це. Бо архітектура віддзеркалює чітко, без будь-яких приховувань те, яким є суспільство, держава — її політичний устрій, Її ідеологію, її рівень культури, її економіку.

Ларисі Скорик допомагала в житті любов до професії. І їй повезло — стала працювати у художньому інституті, де незабаром завоювала прихильність до себе молоді. Студентам є можливість самим собі вибирати викладача, Тож зрозуміло, що в її майстерні збиралися юнаки і дівчата за покликанням, бо справжній педагог починається з професійного довір'я. Вони відчули в ній професіонала і потягнулися до неї. Сьогодні Лариса Павлівна і не мислить себе без «викладацтва», хоча у «чистої творчості» це забирає дуже багато часу.

На шлях громадської і політичної діяльності ступила І абсолютно свідомо й досить давно на ниві тієї ж архітектури — це охорона історичного середовища. Та й взагалі в її житті не завжди можна було розмежувати, де кінчається професійна, а починається громадська діяльність. І Протягом трьох років веде телевізійну програму під назвою «Урбаністика». Була спроба залучити слухачів до [ вирішення тих питань, які нині вважаються за потрібне | обговорювати на референдумах. Скажімо, де краще будувати місто і як йому розвиватися, де закладати промислову зону. А в Спілці архітекторів вела лекторій для старшокласників і більш зрілої молоді, прагнучи через архітектуру донести до молодих певну систему духовних цінностей.

Ще однією формою громадської діяльності Лариси Скорик є вже довговічне керівництво секцією з питань архітектури та будівництва в Українському товаристві охорони пам'яток історії та культури, яке було створене в 60-ті роки, маючи в такий спосіб можливість хоч якось блокувати проекти, спрямовані на знищення того, що дороге душі людей. Бо в процесі своєї діяльності вона щораз стикалася з варварським руйнуванням вітчизняної історичної пам'яті — від природних ландшафтів до ландшафтів, створених людиною. І сьогодні, говорить вона, ми є свідками волюнтаристських методів забудови. Все, що нас оточує, поступово втрачає і свою естетику, і свій історизм, ми ламаємо міст між сьогоденням і минулим. І наше духовне зубожіння, і наш національний нігілізм тісно пов'язані з цим руйнуванням історичного середовища.

Юридичних прав Товариство має не вельми багато, а коли врахувати ще й бюрократично-адміністративний характер керівництва, то стане зрозумілим, чому ці проблеми вирішуються далеко не так, як потрібно було б. Тому 1989 року Лариса Скорик доклала чимало зусиль, щоб створити альтернативну організацію — Українську асоціацію захисту історичного середовища, яку й очолила. Нині в багатьох областях створено її регіональні організації. Турбот дуже багато. Це і проблема збереження історичної зони Хортиці та історичних ландшафтів Чернігова й Кам'янця-Подільського, і відбудова Києво-Подолу, і, що, зокрема, принципово для голови Асоціації — повернення історичного обличчя Дніпровим схилам у Києві,