Іван Огієнко – дослідник історії української мови

План

Вступ

Нині, в давно очікувану добу духовного й національного відродження, ми маємо все більше можливостей неупереджено й розважливо поміркувати над багатьма сторінками нашої драматичної історії, власноручно стерти фальшивий глянець, здавалося б, назавжди покладений на ці сторінки тоталітарною системою. Багато з них нам ще не раз доведеться перечитувати, переосмислювати заново, ретельно відбираючи зерна правди, історичної справедливості й істинної науковості від рясної полови всіляких вигадок, перекручень, огульних звинувачень, замішаних на ідеологічній заангажованості, політичних спекуляціях та антинаукових теоріях.

Осібно викарбувані на таких сторінках немало імен кращих синів і дочок українського народу, зокрема діячів науки, культури, освіти, які, незважаючи на тяжкі випробування долі, весь свій талант, зусилля, а нерідко й життя, віддавали на вівтар боротьби за одвічну мрію — здобуття своєї державності. Та замість заслуженого пошанування й доброї пам'яті нащадків імена цих людей багато десятиліть у нас або свідомо замовчувалися, або були позначені ганебним тавром запроданців, відщепенців, зрадників інтересів народу. Серед таких постатей, реабілітованих історією, але ще глибинно не пізнаних в Україні — й ім'я Івана Івановича Огієнка.

Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов'язку. І це не випадково. Адже свій природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча він однаковою мірою успішно застосовував і як мовознавець та літературознавець, і як редактор та видавець, і як перекладач та поет, і як ректор та міністр, і як православний митрополит та історик української церкви. Важко сказати, в якій із названих сфер діяльності І. Огієнко залишив найпомітніший слід. Одне беззаперечне: він чесно і сповна служив українській справі, до останніх днів свого довгого й важкого життя не полишав сподвижницької діяльності на ниві відродження нації, в захисті, а згодом в утвердженні та розвої рідної мови, культури в цілому. Переконує в цьому хоча б той факт, що бібліографія наукових, публіцистичних та художніх праць ученого, за неповними даними, складає понад тисячу одиниць.

На жаль, переважна більшість творів І. Огієнка і сьогодні є недоступною для українського читача: знаходяться вони за кордоном, а та незначна їх кількість, що видавалася в 20-х роках у нас,— ще донедавна перебувала в спецсховищах як заборонена. Заборонене було й саме ім'я Огієнка. Зрозуміло відтак, чому про цього вченого із світовим ім'ям на його Батьківщині не вийшло не лише жодної поважної монографії, а й бодай кількох правдивих рядків у енциклопедичних та довідкових виданнях. Були, щоправда, на кшталт таких: «націоналістичний збрід», «запроданець-іуда в рясі митрополита» тощо.

Це — один із типових прикладів до гіркоти несправедливого присуду многотрудному життю вченого, який винесла свого часу офіційна українська наука.

Та найголовнішим суддею завжди, надто за найскладніших історичних обставин, був час. Саме завдяки його оновлюючій силі повертається чесне і чисте ім'я Івана Огієнка.

Дана робота присвячена дослідницькій праці Івана Огієнка в галузі історії української мови.

Основна мета роботи – дослідження основних праць Івана Огієнка з мовознавства та історії української мови.

Основне завдання – показати значення доробку великого вченого для становлення і розвитку сучасної української мови.

Сучасні дослідники приділяють велику увагу вивченню різних аспектів діяльності Івана Огієнка, зокрема державотворчого (М. Тимошик, І. Тюрменко), культурно-просвітницького та освітянського (В. Ляхоцький, Л. Ляхоцька, А._Марушкевич, Г. Опанасюк), релігійно-філософського (А. Колодний, Л._Филипович, З. Тіменик), літературознавчого (М. Тимошик, О. Мишанич, В._Мацько), мовознавчого (А. Бурячок, Л. Мацько, Л. Мовчун, В. Задорожний) тощо. Та все ж таки мовознавча діяльність І. Огієнка вивчена не повністю, багато аспектів цієї діяльності ще чекають на ґрунтовне дослідження.

Дана робота має таку структуру: вступ, три основних розділи, висновок та список використаної літератури.

І. Іван Огієнко – дослідник сучасної української мови

Іван Іванович Огієнко, життя якого було зіткане з віри і праці, побачив світ 1882 p. в містечку Брусилові Київської губернії. Бідність, раннє сирітство, шкільна наука з дев'яти років — типова доля селянської дитини тих часів. На широкий шлях І. Огієнко вийшов завдяки природним здібностям, глибокій релігійності, надзвичайній працездатності і любові до рідного народу. Талановитий студент Київського університету, він став найкращим учнем Володимира Перетца — фольклориста, літературознавця і мовознавця. Блискуче знання класичних мов, санскриту, французької, німецької, старослов'янської, російської, польської, сербської та інших мов гарантувало молодому вченому велике майбутнє. Та він обрав українську мову, хоча такої дисципліни в університетському курсі тоді не було. Ще в молоді роки вчений збагнув істину, недоступну деяким професорам-шовіністам: українська мова варта наукових досліджень. Одна по одній з'являються праці: "Огляд українського язикознавства", "Українська граматична термінологія", "Історія української граматичної термінології", "Як складати словники", "Як селяни пишуть і читають по-вкраїнському", "Двійне число в українській мові", "Українська філологічна наука за 1909 рік" (1907—1909 pp.).

Приват-доцент, а згодом професор Київського університету І. Огієнко разом з І. Шаровольським, дослідником мови і літератури, одні з перших у 1917 p. переходять на викладання українською мовою. Про найпалкіші сподівання вченого свідчать назви його праць, виданих у той час: "Вчімося рідної мови!", "Рідна мова в українській школі". Основні ідеї цих брошур (давність української мови, періоди її розквіту і незаслуженого забуття, заборони і цькування) стали пізніше основою "Історії української літературної мови" (1949 p.). У праці ж "Вчімося рідної мови!", зверненій до українського громадянства, насамперед до тих, хто з якихось причин не знав своєї мови, історичний матеріал