Дуже довго не існувало правил для переносу слів — слово розривали, як було зручніше, а значка ніякого не ставили.

Такою справа була увесь час існування рукописної книги; правда, на Заході бачимо знаки переносу слова дуже рано, ще в VII в. по Христі, його зазначали тоді трьома крапками, але до наших рукописів ця звичка не дійшла. Більш послідовно почали ділити слова тільки в час заведення друкарства, особливо в Венеції в кінці XV віку в виданнях Альда Мануція. Мануцій Молодший у своїм творі "Ortographiae ratio" 1566 p. чи не перший дає докладні вказівки, як потрібно ділити слово для переносу. Перші українські друки ділять слово для переносу непослідовно, але скоро ця послідовність встановлюється і в нас, появляється для цього й осібний значок, розділка (-), часом, з німецького впливу, подвійна (=). Перша українська книжка, що має знаки переносу слів, це "Адельфотес" 1591 року, видрукуваний у Львові.

Звичайно, перенос слів — то правописна звичка, а не закони мови. В основу ділення слова з рядка до рядка звичайно береться поділ слова на склади, але приймається на увагу також фонетичний та морфологічний склад слова Огієнко І. Нариси з історії української мови: система українського правопису. – Варшава, 1927. – С. 211. .

У вступі мовознавець робить огляд систем українського правопису в новій українській літературній мові, досить точно зауваживши, що "розвиток нашого правопису йшов в парі з розвитком літературної мови, а цей розвиток був такий ненормальний". Помітний слід в історії орфографії залишили О. Павловський, М._Максимович, автори "Русалки Дністрової", "Записок юго-западного отдела Русского географического общества", П. Куліш, Є. Желехівський, Б. Грінченко, М. Драгоманов. Розв'язання деяких принципових питань (написання ъ, и, і з е, і з о, і з ь (ять), і, е, йо і ьо, ґ та ін.) І. Огієнко простежив у таблиці, де в списку міститься 47 авторів. Основна частина праці мовознавця складається з розділів "Правопис слів української мови", "Милозвучність української мови", "Чужі слова в українській мові", "Знаки розділові". Як видно, чимала увага приділялася милозвучності. Цікаво, що до її засобів (чергування у—в, і—й, приставні голосні і протетичні приголосні) Огієнко відносив і пестливі суфікси, за допомогою яких творяться не лише нові форми іменників і прикметників, а й прислівників (осьдечки, ондечки, любенько, любесенько, любісінько), займенників і числівників (саменький, такенький, кожнісінький, двійко, трійко, дванадцятерко) та дієслів (їсточки, їстуні, їстки, робитоньки, ходуні, купки, купці).

Цікаві роздуми про правопис, його роль у житті нації містяться у праці "Наука про рідномовні обов'язки".

1. Правопис — то необхідне важливе зовнішнє вбрання кожної літературної мови.

2. Правопис складають учені мовознавці, а до життя запроваджує уряд.

3. Правопис сильно впливає на скорість і легкість читання, якщо він держиться стільки часу, що до нього призвичаюються.

4. Не вільно занадто скоро міняти правопис, бо це понижує загальну "грамотність" народу.

5. Кожна культурна свідома нація в даний момент має тільки один правопис обов'язковий для всіх її племен.

6. Соборна літературна мова звичайно знає й один соборний правопис як зовнішню ознаку своєї одності.

7. Одність правопису, як і одність літературної мови й вимови, сильно впливає на вироблення всенаціонального почуття одності народу [...].

8. У культурного свідомого народу-нації не провадиться більшої боротьби за правопис: цю справу спокійно вирішують йому вчені та уряд, а громадянство карно приймає урядовий правопис Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки. – Жовква, 1936. – С. 20-21. .

Походженню письма І. Огієнко присвятив монографію "Повстання азбуки й літературної мови у слов'ян" (1927 p., 2-ге видання 1937 p.). ґрунтовно, на основі пам'яток письма (у книжці 75 їх знімків) і багатьох наукових джерел мовознавець дослідив слов'янську графіку. Огієнко підтвердив думку П. Шафарика, що Кирило склав глаголицю на основі якогось "руського" письма. Кирилиця ж виникла з грецького уставного письма. Виробили її болгарські письменники разом з учнями Мефодія, і з 893 p. кирилиця витіснила глаголицю. А в людській пам'яті залишився факт винайдення Кирилом слов'янської азбуки, якої саме — з бігом часу забулося.

Важлива сторінка наукової спадщини І. Огієнка — дослідження пам'яток української мови (деякі з них відкрив і описав сам автор). Серед його праць — "Українська Пересопницька Євангелія 1556 p.", "Псалтир половини XVIII віку в лемківськім перекладі", "Українська Житомирська Євангелія 1571 p.", "Українська літературна мова XVI ст. і Крехівський Апостол 1560-х p.", "Українсько-російський словник початку XVII століття".

Визріла необхідність укласти історичний словник української мови, і Огієнко, обіймаючи посаду ректора Кам'янець-Подільського університету, доручає роботу над ним Є. Тимченкові, який створив картотеку матеріалів, починаючи XI ст. Згодом науковий доробок опинився в Києві в Академії наук і один том з'явився друком 1930 p. за редакцією Є. Тимченка, коли Огієнко вже був в еміграції. Проте історію української мови словник розпочинав XIV ст. І._Огієнко і радянські вчені по-різному визначали час зародження української мови. Мовознавці УРСР доводили, що українська мова зародилась у XIII-XIV ст., найраніше — у XII ст., після розпаду єдиної