Мовознавець розрізняв політичну єдність і мовну єдність, якої — на відміну від першої — східні слов'яни не мали. Огієнко вважав, що вже в XI ст. українська мова мала свої основні ознаки. Про праці Огієнка та його однодумців радянські мовознавці писали: "Кілька спроб опрацювання питань історії української літературної мови здійснили зарубіжні українознавці, зокрема І._Огієнко, В. Чапленко, Ю. Шевельов, проте методологічна їх хибність значно знижує наукову вартість" Бевзенко С. Історія українського мовознавства. – К., 1991. – С. 202. .

"Історію української літературної мови" Огієнка, видану 1949 p. у Вінніпезі, яка нині є підручником студентів-філологів, до середини 90-х pp. минулого століття годі було шукати в наших бібліотеках. Причина — "методологічна" хибність, тобто відсутність марксистсько-ленінського тенденційного погляду на історію — як давню, так і радянську. Не приховуючи істини, І. Огієнко розповів про мовно-культурні впливи України на Росію, про "скорпіонів на українське слово", про творення нової літературної мови. Велику роль у розвитку нашої мови, окрім Шевченка, відіграв Пантелеймон Куліш, якого Огієнко назвав "правдивим свідомим творцем української літературної мови" (у СРСР його статус був іншим — буржуазний націоналіст, реакційний слов'янофіл). Один із розділів книжки називається "Українська літературна мова під Совєтами", де розвиток мови в XX ст. періодизується так: доба русифікації (1917-1923 pp.); доба українізації (1923-1933 pp.); доба комунізації. Усе це, звичайно, не подобалося радянським ідеологам.

Опинившись за межами України як член уряду УНР, Огієнко продовжував дослідження і плекання української мови. Видаючи і редагуючи науково-популярний місячник "Рідна мова", учений пропагував свої наукові й патріотичні ідеї — єдність української літературної мови і правопису для всіх українців, відповідальність кожного за рідну мову. Журнал виходив протягом 1933-1939 pp. у Польщі і поширювався в різних країнах. Тематика статей та рубрик і нині дивує розмаїттям, намаганням охопити різні напрями мовознавства: походження слів, народна етимологія, українська термінологія, чистота і правильність мови, мова друкованої продукції, діалектологічні дослідження, українська мова в Америці й Канаді, синтаксис, історія української мови, бібліографія нових праць з мовознавства тощо. Для дітей Огієнко під псевдонімом Дід Огій вів рубрику "Граматика малої Лесі"; друкувалася також "Початкова граматика української літературної мови".

Підсумком глибоких роздумів і переживань І. Огієнка стала праця "Наука про рідномовні обов'язки", надрукована в серії "Бібліотека "Рідної мови" (1936_p.). Думки Огієнка актуальні для кожної нації, що прагне зберегтися як цілість: мова — основа держави, вона об'єднує націю; літературна мова формується живим життям — церквою, пресою, школою, театром, кіно, радіо, рідномовною політикою; щоб зберегти мову, кожен повинен відчути відповідальність за неї.

Як бачимо, на перше місце І. Огієнко ставить церкву. І не даремно. Міністр сповідань УНР, прийнявши значно пізніше, в еміграції, чернечий постриг і ставши архієпископом, а потім — митрополитом, Іван Огієнко, "богомолець за кращу долю українського народу", стояв на позиції автокефалії української церкви і вживання української мови як богослужбової. Митрополит Іларіон ґрунтовно досліджував історію церкви, редагував християнські часописи "Слово істини", "Віра й культура". У працях "Українська мова як мова богослужбова: право живої мови бути мовою церкви", "Українські шкільні молитви", "Хвалімо Бога українською мовою!" І. Огієнко доводив право рідної мови звучати в церкві. Він перекладав українською мовою богослужбові книги ("Свята Служба Божа св. отця нашого Іоанна Золотоустого мовою українською", "Вечірня й утреня", "Наука про Святу Літургію"). Епохальна подія в українській культурі — повний переклад І. Огієнка Біблії. Учений прагнув якнайточніше передати зміст Святого Письма взірцевою літературною мовою. Робота над книгою тривала понад сорок років.

Слово про Огієнка-мовознавця не буде повним, якщо не згадати його лексикографічної діяльності. Одразу ж після закінчення університету молодий дослідник підготував низку словників російської мови. Віддавшись цілком українознавчим студіям, він уклав "Український правописний словник" (1923 p., 1925 p.). Над питанням, як складати словники, мовознавець міркує в рецензії на невеликий (близько 25 тис. слів) "Українсько-російський словник" В._Дубровського, виданий 1909 p. Критикуючи його недостатню нормативність, І. Огієнко зазначав, що реєстрові слова повинні мати певні стилістичні ремарки, позначки, які б свідчили про обмеження сфери вживання певних слів, адже не можуть бути однаково нормативними загальновживані і нові "ковані" слова, які ще не ввійшли в активний ужиток, а також розмовні й просторічні одиниці. Розмежування слів та їхніх варіантів, літературних і регіональних, І. Огієнко здійснив в "Українському стилістичному словнику", виданому 1924 p. у Львові. Нормалізації української мови сприяв і "Словник місцевих слів, у літературній мові не вживаних" (1934 p., Жовква), що містив "позичені" слова і західноукраїнські регіоналізми. Учений вболівав за нормалізацію термінології; ще на початку своєї наукової діяльності він простежив розвиток національної граматичної термінології у праці "Історичний словник української граматичної термінології" (1908 p.), а згодом у журналі "Рідна мова" охоче вміщував словники термінів різних галузей.

Нелегкою дорогою прийшов до читача "Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови" (1961 p.), роботу над яким І. Огієнко розпочав ще в 1918 p. Було зібрано 200 тис. карток, але величезна праця загинула в Кам'янці-Подільському після еміграції дослідника. Тож за океаном він почав роботу заново. Словник Огієнка був укладений і опублікований ще до виходу академічного двотомного "Словника