рідні були смутні. Мати плакала. Родичі позирали на мене пильними, недовірливими очима і давали свої мені заповіти, а сусіди давали настанови: “Пам’ятай батька, матір шануй”, “Не забувай, з якого кола вийшов”, “Бідними не гордуй, бо сам із таких”. Зрештою під'їхав під хату віз, що мав відвести Степана на станцію, він зробив три традиційні поклони перед іконами, і вилетів з хати, мов на крилах. В голові у нього було повно думок, зворушливих і радісних… А в грудях смуток. Миготіла радісна, невиразна, пиховита думка: “Між своїм родом – батьками, дідами, самими далекими пращурами – я перший іду до культури, до світла, перший пробиваю ту стіну, що стоїть нам на шляху до того чарівного, такого принадного і такого малодосяжного для нас, бідних селян, іншого світу. Я посланець. Прощай рідне, тепле, безмежне, таке спокійне народне море… Вернуся до тебе, проте вернуся – іншим”. І справді – вже різдвяними святами прибув до рідної хати в пальті – замість чумарки і в кашкеті з оксамитовим околишем.
Коростишінське семінарія була єдиною на Україні, куди приймали здібних дітей селянської бідноти. Вступити до неї було мрією, але щастило не багатьом, бо на казенний кошт виділялося щороку тільки 10-12 місць, а платити за навчання незаможні батьки не могли. Тому-то вчилися в Коростишеві переважно діти багатіїв.
Семінарія не справдила надій Степана Панасенка. “Навчання було в семінарії трохи хаотичне, - писав він пізніше. - Часом вона більше скидалася на музичну або співочу школу. Було чимало гультяйства.” Казенно-схоластична програма навчання не могла задовольнити допитливого, жадібного до знань юнака, і він опановував науку самостійно, читаючи художню літературу, науково-педагогічні та історичні книжки. Степан ще раніше під впливом поезії О.Пушкіна, О.Кольцова виявляв нахил до творчості, проте в семінарії його здібності давали себе знати хіба що в обов’язкових класних “сочинениях”, які часом набирали белетристичного вигляду. Писати ж щось своє, вимріяне, не дозволяли умови інтернатського побуту та ще надзвичайна скромність юнака.
Твори, позначені впливом соціалістичних ідей, писали Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Згадаймо страйкарів з повісті “Борислав сміється”, нескореного “вічного революціонера”, бентежних каменярів. Згадаймо досвітні вогні, що їх засвітили мужні робітники. Таки твори були дуже популярні в семінарії. Часто збиралися семінаристи, щоб почитати заборонену революційну книжку, антиурядову листівку, погомоніти про волю. В дружньому колі лунала бойова пісня “Шалійте, шалійте, скажені кати”, лунали бадьорі та журливі мелодії рідного народу.
В семінарії Степан Панасенко вступає до літературно-художнього гуртка. У роботі цього гуртка майбутній педагог і письменник брав найдіяльнішу участь.
Немало води спливло за три літа. Змужніли хлопці, розуму набралися. Настав час прощання. А далі – в путь. До якого ж берега пристане хиткий човен його, Степанової долі?
По закінченню семінарії Степану Васильовичу було видане свідоцтво, в яке було записане: “ Стефану Васильєву Панасенко, сину козака, дев’ятнадцяти лет в том, что он, при отличном поведении, оказал успехи:
В Законе Божем 4
Педагогике 5
Русском языке 5
Церковнославянском языке 4
Математике (арифметике,
Геометрии и землемерии) 4
Истории 4
Географии 4
Естествоведении 4
Пении 3
Чистописании,
Рисовании и черчении 4
Практических занятиях преподования 4
Гимнастике 4
Ремёслам не обучался, но обучался игре на скрипке и может обучать пению…
Он удостаивается звания учителя начального училища и при поступлении на означенную должность имеет пользоваться всеми правами, той должности присвоенными.”
Осінь 1898 року. Село Потоки під Каневом. Тут по закінченні семінарії опинився молодий учитель. Школа в старій напівструхлявілій хаті під солом’яною стріхою. З кутків тягне вогкістю й цвіллю. Сиро, непривітно. Майже така сама вчителева квартира. Голі стіни, голий стіл, кривоноге ліжко, три стареньких стільці. Оку нема за що зачепитися. Сумно на душі у Степана, жура серце діймає. Правда, його тепер величатимуть “гоподин учитель”. Та дарма! Він зроду-віку не забуде свого мужицького коліна.
Не горнувся Степан у семінарії до поповичів та куркуленків, а тепер і поготів не запобігатиме ласки у панів та підпанків. Нізащо в світі! Перед ним висока місія просвітителя дітей сільської голоти. Ось до кого слатиметься його життєва дорога.
Праця в школах
Сповнений молодечого запалу, учитель Потоцької однокласної школи поринув у роботу. В класі – більше сотні учнів (чотири групи). Єдиних підручників немає. До якої методики вдатися, якого способу добрати, щоб за таких умов навчити дітей хоч по складах читати і без грубих помилок писати? Учитель думав, міркував, зважував. І таки знаходив вихід. Його учні багато й залюбки читали, самостійно розв’язували складні задачі. А особливо захоплювали їх усні розповіді, перекази цікавих історій. Школярі полюбили науку, свого наставника. Бешкетники, й ті принишкли, втяглися в роботу. А як загорялися дитячі оченята, коли вчитель читав їм вірші, казки, оповідання рідною мовою, коли вчив співати задушевних українських пісень.
Для дорослих молодий учитель організував вечірні класи. А згодом утворив аматорський драматичний гурток. П’єси ставили не тільки в Потоках, а й у навколишніх селах. Добра слава про вчителя полинула по всьому повіту.
Літні селяни любили і поважали Степана Васильовича, а молодь мало не на руках носила. “Дихало на мене привітом, теплом могучого рідного народу, і хотілось пірнути в його теплу глибінь, в саму гущу”, - згадував письменник.
Бурхлива діяльність учителя не сподобалась місцевим панкам. Піп Діановський спочатку не спускав ока з Степана Васильовича, а далі заходився повчати: мовляв, навіщо мужикові грамота, хай краще молиться богу. Але ні піп, ні пристав, ні