…Скиньте з нас сумні шати, дайте нам змогу працювати просто й чесно, дайте нам людського життя, бо ми не хочемо бути каліками… Дайте нам хліба і світу, бо ми люди, як і усі… Ви одіваєте нас у шати подвижників, але знайте, що не сього нам треба, і на вашій совісті ми будемо стояти обідрані, голі, голодні, темні і забиті примари, ми, народні посланці, найкращий цвіт і сік нашого народу.

Та я ж не хочу бути мучеником з-за одної пустої й навіть смішної мрії… Бо те, що пише й говоре про учителя ота солодка інтелігенція, - то пуста мова, перехвачена, що дзвонить у дзвін і не зна, по чому.

Скажіть мені, що може доброго зробити для народу отой нещасний, слабий, темний учитель, що мусить бліднути перед всякими гудзями та кокардами, кому всякий сільський інтелігент як милостиню подає кінчики своєї руки, той, що нема йому просвітлої години у боротьбі з нуждою за насущний кусок той? Яке він добро зможе зробити людям? Забитий, загнаний, з вимученим лицем, з боязким хворобливим блиском в очах, завше безмовний, завше покірний. Та чи се ж той чоловік, що сміливо повинен вести до світу, до правди?.. Хто піде за ним?..

Багато я бачив таких обездолених, даремних трудівників між літніми вчителями, і бачу, і знаю, що коли остануся учителювати – і мене така доля чекає… мене страх бере, мурашки поза спиною проходять – й пориває бігти, тікати… бігти куди-небудь, хоч в писарі, хоч торгувати за прилавком, хоч навіть у старці, аби втекти від того імення – учитель… Я ще молодий, в мене є здібності, енергія. Ні, я ще поборюся за кращу долю…”- писав Степан Васильович у своєму щоденнику.

Прагнучи розширити свою освіту, Панасенко в 1904 році вступає до Глухівського вчительського інституту, який жартома називали тоді мужицьким університетом. “Сумна була ця школа, - згадує він. - Це був тупик, в який заганяли тих селянських учителів, які прагнули вищої освіти… Це була похмура, ділова казарма, де, крім академічного навчання, не було доступу нічому другому”.

В тривожній і грізний час випало вчитися Степану Васильовичу. 1905 рік сколихнув усю імперію. Розгорнувся масовий робітничий рух, який невдовзі переріс у збройну боротьбу. “Кривава неділя” 9 січня 1905 року прискорила вибух революції. На вулицях міст виростали барикади. Горіли по селах поміщицькі маєтки, економії. Революційний пролетаріат Росії взяв до рук зброю, щоб повалити самодержавство.

Свіжі подихи революційної бурі донеслись до Глухова. Застрайкували студенти, вимагаючи від адміністрації реорганізувати казармений режим, оновити систему викладання, змінити інститутські порядки. Одним з ініціаторів і керівників страйку був Степан Панасенко.

Царській уряд чинив люті розправи над повсталими. Повсюдно гриміли постріли, свистіли нагаї каральних експедицій. До каторжного Сибіру потяглися довгі валки закутих у кайдани революціонерів, борців проти самодержавства.

Вщух страйк в інституті. Студенти один по одному відійшли од революційної діяльності, скорилися, принишкли. Надії на поліпшення навчання в інституті розвіялись. Степан Панасенко забирає документи і знову їде на село вчителювати. Придушивши революцію, царизм посилив репресії і проти народної школи. Та навіть в умовах лютої реакції педагог-народолюбець не занепав духом. Більше того – в селі Брусовому на Полтавщині, знехтувавши царською забороною, він навчає дітей рідної мови.

І знову місцеві власті почали переслідувати “неблагонадійного вчителя”.

Степан Васильович давно мріяв потрапити в робітниче середовище. Він добивається переведення в село Щербинівку на Донбасі, яке було одним з центрів Горлівського збройного виступу робітників і шахтарів у грудні 1905 року. Він підтримує тісні контакти з революційними робітниками Щербинківського рудника, передає на шахти нелегальну політичну літературу. За спогадами старожилів Щербинівки, Панасенко передав шахтарям російський текст пролетарського гімну “Інтернаціонал”, який виконувався під час мітингів і демонстрацій.

Але не встигає і придивитися до бурхливого шахтарського життя, як його разом з іншими вчителями за куркульським доносом арештовують і запроторюють до Бахмутської тюрми, де йому довелося просидіти півтора року.

У тюрмі Панасенко познайомився з багатьма політичними в’язнями. Особливо щиро заприятелював з осетином Олексієм Хостнаєвим. Поет у душі, той знав силу-силену казок рідного народу, вечорами розповідав їх. Згодом, на волі, вчитель-українець запише ті осетинські казки, літературно опрацює, надрукує. Довго й терпеливо Степан Панасенко навчав свого побратима грамоти, читав йому “Кобзаря”.

Польовий суд виправдав Панасенка. Та в цей час його звалив тиф. Ледве оклигавши, вийшов з лікарні. Куди тепер? Учителювати йому заборонили. Поїхав до матері а Ічню. В старій напіврозваленій хаті вона сама доживала віку, тяжко бідуючи. Батько помер, брати і сестри декотрі поодружувалися, інші подалися в найми, на заробітки.

Панасенко живе з приватних уроків. Скромної платні вистачало, щоб так-сяк перебиватися. Вдень допомагав матері, а вечорами та вночі писав. Працював запоєм, гарячково, до самозабуття. Часто й світанок заглядав у маленькі віконця, а він не міг одірватись від столу.

Раніше Панасенко думав, що, вчителюючи, він дасть своєму скривдженому народові найбільше користі. З любов’ю захоплено віддавався він педагогічній праці. Любив дітей і з усіх сил старався висівати і їхні душі добірні зерна правди і науки.

Тепер йому дорога в школу заказана. Але він жодного дня не сидітиме склавши руки. “Вирішив: так жити