У затінку яворів на Байковому кладовищі в Києві – довічний сум його могили.

А мостами калиновими до нових і нових поколінь читачів іде барвисте Васильченкове слово, живе про нього добра пам’ять. До цього часу колишні вихованці Степана Васильченка захоплено розповідають про нього.

Творчість

Художні твори Степана Васильченка, які стали відомі читачам у 1910 році, позначенні яскравою майстерністю, оригінальністю; вони свідчать про тонкий художній смак автора. Знаменно, що вже одне з перших оповідань – “Мужицька арихметика” – стало в ряд найкращих творів письменника.

Звичайно, творчій зрілості передували літературно-мистецькі впливи, що їх зазнав молодий Васильченко. Йдеться не про примітивні учнівські наслідування і запозичення, а про органічне засвоєння певної естетичної системи, певного художнього методу. Саме такий характер мав вплив на Васильченка народної пісні, творів Шевченка і Гоголя, тобто вплив фольклору, української та російської літератури – вплив, якому сам письменник надав вирішального значення.

У творчості Васильченка виразно відчувається її співзвучність з народно-пісенною поетикою. Ця співзвучність виявилась у мові і стилі, у принципах побудови художніх образів. Уся його творчість наскрізь перейнята мотивами народних казок, пісень, народно-поетичною фантастикою.

Матеріалом Васильченкової творчості була сучасна йому дійсність; народна пісня “озвучувала” роздуми його героїв, створювала у читача настрій, який відповідав ідеї твору.

Народно-поетичні традиції в творчості Васильченка органічно поєднувалися з традиціями української і російської літератури. Не випадково саме ті письменники, які близько стояли до народно-поетичних джерел (Кольцов, Гоголь, Короленко і особливо Шевченко) справили на молодого літератора найсильніше враження.

Творчість велетня поетичної думки, сповнена мотивів рішучого соціального протесту, була для Степана Васильченка високим взірцем, коли він обстоював ідеї громадянського звучання і в своїх літературно-критичних висловлюваннях, і в художній творчій практиці. Органічно увійшовши в свідомість Васильченка, у світ його художніх образів, “Кобзар” створив, так би мовити, імунітет проти впливу на нього естетичних принципів різних занепадницьких течій.

Творчий контакт Васильченка з російською літературою був зумовлений спорідненістю двох літературних процесів. Згадаймо зв’язки Тараса Шевченка з російською революційною демократією, творчу співдружність Марка Вовчка і Некрасова, неослаблений інтерес, що його виявляли до Росії і її культури Франко, Леся Українка, Коцюбинський. Зміцнюючи російсько-українське літературне єднання в нових історичних умовах, Васильченко тим самим продовжив традиції своїх попередників.

Безперечно, тяжіння до російської літератури не обмежувало коло мистецьких симпатій і уподобань Васильченка. Будучи людиною освіченою, він знав найкращі твори світової літератури, вбачав у них досконалі взірці техніки письма, художньої майстерності.

Твори про вчителів

Працюючи в школах, Васильченко зібрав багатий матеріал про життя сільської інтелігенції, зокрема вчителів. Його серце обкипало кров’ю, коли він бачив, як учитель поневіряється, але замість протесту іноді ламає шапку перед начальством, згинається в три погибелі перед попом та жандармом, запобігає ласки в багатіїв, пристосовується до підлоти. Таким вивів письменник героя оповідання “Вова”. У нього “русяві кучері, сірі соромливі, повні темного огню очі, юнацьке лице та ніжний на губах пух”. Всього кілька портретних барв, але вони дають читачеві змогу чітко уявити зовнішність юнака, сповненого світлих надій і поривань до прекрасного і благородного життя.

Приїхавши в село працювати вчителем, Антін Вова хоче познайомитися з місцевою інтелігенцією. Але після того, як пани “інтелігенти” з погордою і зневагою відвернулись від нього, селюка, Антін Вова опиняється в гурті п‘яниць і розпусників. Письменник не виправдовує свого героя. Учитель мусить бути борцем, подвижником, іти до трудового народу, до своїх братів по класу, з ними єднатися, їм, темним і зневаженим, нести “розумне, добре, вічне”. Вова тільки на якийсь час знехтував своїми обов’язками справді народного вчителя і жорстоко поплатився за це. Правда, поки що він ступив тільки перший крок по слизькій стежці. Новела не викликає безнадійно-песимістичних почуттів. Людина здібна, чесна й правдива, Вова, може, видряпається з прірви, в яку почав сповзати.

Дечим схожий урок панської погорди і зневаги дістав також молодий, енергійний і роботящий учитель Яків Малинка (новела “З самого початку”). Про нього відразу полинули добрі чутки: “За тиждень усе село знало вже нового вчителя”. Але своєю зовнішністю та невмінням поводитися межи панами він не сподобався попечительці школи сільській багатійці Олександрі Андріївні. Вірний служака власті імущих, “підстаркуватий, сухий інспектор з гостреньким носом і з обличчям старого лиса” переводить учителя в інше село, “як можна далі з вишнівської школи”. Що далі жде Малинку? Чи він розділить долю завжди напівголодних злидарів Недбая та Петльованого, які навіть у різдвяне свято не мають чого їсти і збирають дитячі недоїдки в класі під партами (новела “Вечеря”), чи , може, Малинка піде шляхом непокірного протестанта, невтомного шукача правди, як старий учитель Райко з новели “Над Россю”?

Про Феодосія Райка змолоду “слава гуляла по всьому повіту” - слава непокірного правдолюба. Усі прикрощі учительського життя випали на його долю. Вісімнадцять разів перегонили його з місця на місце: “там з квартирою зле приходилося, там піп був лихий чоловік, там урядник чіплявся, там з голоду пропадав, звідтіль вигнали…, а радощів, ясних днів – як не було…”

Художньою удачею автора був образ другого вчителя – хитрого кар’єриста Воблого. На фоні образу Воблого стає очевиднішим благородство Райка. Образ Райка стверджує думку, що в антагоністичному суспільстві шлях чесної людини устелений тернами.

Нарешті, третя дійова особа оповідання “Над Россю” - автор, молодий учитель, що тільки розпочинає свою нелегку працю. Саме в світлі його сприймання постають образи Райка і Воблого, як дві долі, два