В оповіданні відсутні авторські сентенції. Читачеві не підноситься готова відповідь на питання про дальший шлях героя. Проте з оповідання ясно, який життєвий шлях обере ліричний герой: усі симпатії автора і читача на боці непокірного Райка; його життя – подвиг, який варто наслідувати.

Оповідання “Над Россю” посідає центральне місце серед творів Васильченка про вчителів. Це визначається насамперед тим, що авторові вдалося на конкретних образах показати широку картину “обшарпаної вчительської долі” в дореволюційний час, - картину, що набуває узагальненого значення. Васильченко осуджує вчителів, які по-казенному ставляться до праці в школі (оповідання “Роман”), карає кар’єристів (Воблий в оповіданні “Над Россю”), розвінчує мерзенну роль душителів живої думки – церковників (оповідання “Божественная Галя”, повість “Талант”).

Новели та повісті Степана Васильченка з учительського життя – визначне творче надбання української літератури.

Селянська тема

Однією з соціально найгостріших тем Васильченкової творчості є так звана селянська тема. Найкращий твір на цю тему, безперечно, славнозвісна “Мужицька арихметика”. Ще в 20-ті роки це оповідання стало хрестоматійним.

Сюжет “Мужицької арихметики” нескладний. Замість книги “про землю і волю”, яку селяни просять прочитати, місцевий панок дає їм старий задачник. Дає з явним наміром поглузувати з них. Проте цей своєрідний поєдинок закінчується поразкою не селян, а пана.

Оповідання позначене чіткістю класових симпатій автора, його непохитним демократизмом. Васильченко виразно протиставляє “мужицьку” правду панському праву, праву, за яким один поміщик володіє такою кількістю землі, що, як кажуть селяни, “коли б оце на всіх хоч один той кусочок, то було б нам, і дітям нашим”. Васильченко певен, що такий стан речей – не вічний, що земля зрештою буде власністю селян. Звідси і оптимістичне звучання твору.

В суто комедійній ситуації, показуючи, як селяни трактують умови задач з підручника Євтушевського, Васильченко вдало передає вплив революційних подій на пробудження класової свідомості українського селянства. Всією своєю поведінкою селяни доводять свою перевагу над монопольщиком Василем Івановичем. Вони вищі за нього своїм здоровим світосприйняттям, своєю розсудливістю, своїм іскрометним гумором. Васильченко не дбає про детальну характеристику всіх селянських образів. Кожен з них наділений одним-двома характерними штрихами, що не повторюють один одного, складаючи враження яскравого, барвистого цілого. “Руденький і жвавий” Охрім дотепно посміюється над панськими настановами; хурщик Антін з червоним від напруги лицем і веселими очима долає книжну премудрість; “дід у білих штанях” доповнює читання задачника бувальщинами; “похмурий чоловік” коментує їх згадками про гіркі пригоди селянського життя. Ці напрочуд майстерно виписані образи вражають лаконічністю, економністю барв, влучністю портретних рис щирим гумором. Лагідний доброзичливий гумор пов’язаний тільки з селянськими образами. Там, де йдеться про представників експлуататорського класу, гумор стає саркастичним, межуючи з нищівною іронією.

Образ пана-монопольщика Василя Івановича викликає певні асоціації з героєм новели Коцюбинського “Коні не вині”. І там і тут маємо “народолюбця”, котрий охоче віддає данину поширеній в роки першої російської революції моді прикидатись “братом і приятелем” трудящих.

У вступній частині оповідання перед нами “панок середнього віку, червоненький, з круглим животиком”; розмовляючи,. Він кумедно супить “рідненькі брови”, скошує набік око, закушує губу, сам до себе осміхається “у руденьку борідку” або самовдоволено “хихикає”. Але той Василь Іванович, що постає перед читачем у дальших розмовах з селянами, у вчинках, нарешті, у внутрішніх монологах, - то вже цілком визначений суспільний тип. І в читача немає сумніву, що Василь Іванович – це прихований ворог бідноти, який люто її ненавидить.

Є в “Мужицькій арихметиці” ще один персонаж – селянин Литовка, “здоровенний мужичура”, який “покірно кланяється” Василю Івановичу, “мов той дуб у час негоди”. А негода ця – його борги, його залежність від лихваря. Монопольщикові здається, що селяни кланяються йому з пошани. Але вони, наче між іншим, раз у раз розкривають своє справжнє ставлення до панка. Іронічні знизування плечима, уїдливі погляди, нарешті, спокійно-грізна обіцянка розділити панську землю “по своїй, по мужицькій арихметиці” – усе це виявляє справжнє ставлення народу до свого гнобителя.

Піднята в “Мужицькій арихметиці” тема селянського безземелля набула свого дальшого розвитку в новелі “На чужину”. При створенні цієї новели Васильченко, як і завжди в таких випадках, ішов від життєвих фактів. У нарисі “Мій шлях”, згадуючи своє вчителювання в селі Потоки на Київщині (1898-1902), він писав, що тоді хвилювало селян: “Говорили про селянське безземелля, про попів та про мандри поточан на поселення – події, які справили на мене велике враження”.

Ця пекуча проблема того часу і знайшла художнє втілення в новелі “На чужину”, в якій письменник виявив себе майстром психологічного, “настроєвого” трактування тем.

“Тиха і смутна весняна ніч, мов молода черниця. Не чути на селі ні гомону, ні співу. Все повилося в тіні. Біліють проти місяця хати з темними вікнами, - не то дрімають, не то щось думають”.

Так починається розповідь. Цією картиною автор підводить читача до сприйняття тяжких роздумів людей, які незабаром помандрують “з рідного села в далеку, невідому чужину – туди, де серед диких степів, як кажуть люди, гуляє з хуртовиною мужицька доля”. Село має покинути мало не