Д

митро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929р. в селі Стопчатові на Підкарпатті в багатодітній селянській родині. Точніше - десь неподалік цієї дати, якою поява дитини була зафіксована при хрестинах у церковній книзі. Сталося це в полі при копанні кортоплі - звичайний епізод хліборобського щодення.

Кілька літ Павличкам довелося жити в стайні, бо хата згоріла, а нова зводилася поволі, зростала разом із дітьми. В пам’яті поета глибоко вкарбувалися майстерка, шурхіт пилки, запах розтятої деревини, перетворюваної на одвірок і платву, варцабу і крокви - предмети теплі й гарні. Гуцульщина споконвік шанувала дерево - вірного спутника людини від колиски до труни. У Д.Павличка це особливе ставлення, відбите сотнями образів, посилювалося й першими дитячими враженнями.

Батько - Василь Миколайович - був чоловіком освіченним, вельми працелюбним та енергійним. Перейшов через фронти та війська першої світової війни, побував і в Києві, і у Львові, де його засудили на розтріл, а він утік, звільнивши з собою і в’язнів Бригідок. Із встановленням у Галичині пілсудчини осів на дідизні, не втративши при тому інтересу до політики. Брав участь у сільських сходах, виступав у ролі народного адвоката, відстоюючи інтереси покривджених земляків. 1939 р. в перших лавах активістів зустрічав Червону Армію, став першим головою новоутвореного колгоспу. Працював усе життя і помер при роботі: «Якось, коли вже йому було за сімдесят, попросив у друзів своїх цигарку. Затягся й відкинув її геть. «Вже не смачна», сказав, і помер, стоячи, зіпершись плечими на стіну, так, ніби й смерть прийняв яу роботу, а не відпочинок»** Павличко Д. О себе // У кн.: Дмитро Павличко. Стихотворения. - Л., 1968. - С.5.

Мати - Параска Юріївна Бойчук - була жінкої неписьменною, але при тому багато знала з «Кобзаря» та Франкових творів, до читання вголос яких щонеділі навертала дітей. Мала чудову пам’ять і смак до поєзії. Померла 1955 р. від тяжкої праці.

Освіта на Підкарпатті була в пошані. Та й житейський глузд підказував: малоземельні батьки нічого не могли лишити дітям у спадок , окрім знань, які прагнули дати за всяку, дуже тяжку як на селянський статок ціну.

Дмитро Павличко почав ходити до школи в Яблунів. Школа була польська, українська мова - заборонена. Конфлікти, що з цього виникали, поет пригадає згодом у нотатках «Про себе» та ще у віршах виллє гіркоту зневаженої гідності («За мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставити мені…»). Він вивчить мову Міцкевича і полюбить культуру його народу, в Коломийській гімназії опанує німецьку та латинь, усе життя пожадливо й невтомно всотуватиме духовні скарби інших народів та епох. І все це покріплюватиме в ньому любовне, трепетне, бережливе сталення до рідного слова. Захист і плекання його стануть для Д.Павличка - одного з найосвіченіших українських літераторів сьогодення - справою обов’язку й честі.

В тимчасово окупованій Коломиї одразу за парканом гімназії, де на той час навчався поет, фашисти розташували єврейське гетто. Звідси бранців партіями вивозили на розстріл, а ті, що лишилися, пухли від голоду. Темними ночами гімназисти прив’язували тягарі до привезених матерями паляниць і, розкручуючи такий молот із хліба й каменю, перекидали його на територію гетто. Вдень їх зустрічали страдницькі й вдячні погляди зчорнілих єврейских дітей. Очі болю і сподівання. Вони запам’ятаються назавжди.

1944 р. в числі інших заложників німці розстріляли брата Петра. Тоді вперше, схилившись на віко труни, Д.Павличко вилив свою любов і ненависть у ще дитячі, незграбні, та виболені рядки. До поеми «Вогнище», в якій цей трагічний епізод дістав філософське відбиття, було ще далеко. Та реальність - гірка й правдива - вже стала на порозі. Вона завжди притягатиме митця - уперед всіх фантазійних злетів та романтичних вигадок.

1948 р. Д.Павличко скінчив десятирічку. Історія вступу до вищої школи - окрема сторінка його досі не написаної автобіографії, знаменна в багатьох відношеннях. Передовсім - широта зацікавлень, що провела поета через кілька міст, змушуючи його шукати застосування своїм вируючим силам. Була це й безсумнівна свобода вибору, ототожнювана самим пошукачем знань із Радянською владою, її глибоким гуманізмом.

Д.Павличко подав документи до Станіславського медичного інституту (зараз м. Івано-Франківськ), але відсутність потрібної довідки з військкому та - суто емоційне - запах йодоформу в похмурих коридорах ураз поламали ці

наміри й привели юнака на фізичний факультет Чернівецького університету. Щоправда, не далі приймальної комісії. Але щось у цьому спалахові інтересу до основ світобудови було невипадкове, органічне для його натури. Воно уконкретнилося в рішенні стати студентом філософського факультету Київського університету, потвердженому блискуче складеними іспитами. Але стати студентом КДУ Павличкові теж не довелося - його не прийняли на тій підставі, що він був галачанином** Див. Про це: Павличко Д. Ти зліпила мене із вогню України. - Дніпро. - 1987. - № 11.- С. 105. У міністерстві змогли допомогти лише запискою до ректорату Львівського університету, де однією фразою зазначалося, що їм’ярек дозволяється прийняти на історичний факультет. І знову - мандри. Цього разу «зайцем», на дахах вагонів; чекання в приймальнях, сподівання. За браком місць на історичному Д.Павличко став