Тим часом мрія про нові подорожі не згасала, а навпаки — розпалювалась усе більше. Скоро йому поталанило: Микола по-трапив на криголам «Ф. Літке», який ішов від Севастополя до Владивостока через Суецїкий канал, а звідти мав вирушити в по-лярний рейс до острова Врангеля. Наполегливість, з якою М. Труб-лаїні домігся права взяти участь у цьому плаванні, гідна подиву. Його не лякали труднощі тривалої мандрівки, нелегка праця паровичного днювального, яким він влаштувався на криголамі.

Нариси про подорож Трублаїні надсилав ще по дорозі з Сева-стополя до Владивостока. То були розділи майбутньої книги “До Арктики через тропіки”, їх друкував окремими подачами харків-ський журнал «Молодняк».

У книжках Трублаїні вражає особлива піднесеність, любов і повага, з якою він ставився до підкорювачів морської стихії. Люди натхненні й благородні, палкі патріоти соціалістичної Бать-ківщини, до кінця віддані своїй справі — такими постають моря-ки, звіробої, полярники, вчені зі сторінок нарисів Миколи Трублаїні.

На Півночі письменник близько познайомився з життям, по-бутом, звичаями місцевих народів — чукчів, ескімосів, якутів, ненців. У нього прокинулось нестримне бажання розповісти про них широкому читачеві. І розповісти не в формі документального

нарису, а засобами художнього слова, лаконічно й по можливості виразніше. Він розраховував передусім на малих читачів, які най-менше знали про Північ та її мешканців.

Микола Трублаїні пише ряд оповідань. У них з особливою силою проявився талант письменника.

Перед юним читачем постають дивовижні й незвичні картини життя найпівнічніших радянських народів.

...Холодне, скуте багатометровим шаром криги Чукотське море. Десь далеко мовби стріляють з гармат. То лускають веле-тенські крижини, гнані вітром і морською течією. Над берегом і морем надовго зависла полярна ніч. Чорну темінь лише вряди-годи пробиває химерне полярне сяйво, що фантастичними стовпа-ми спалахує у високості, відсвічуючи різнокольоровими іскрами на снігу.

Все живе поховалося. Тільки білий ведмідь коли-не-коли навідається до берега, шукаючи поживу.

Поховались і люди. Ген, у темноті, бовваніють їхні яранги — присипані снігом намети із нерп'ячих шкур. Тепер не час для по-лювання. Люди живуть запасами, що їх створили заздалегідь, по-люючи на моржів і тюленів.

Важко прожити людині на Півночі. Тріскучі морози зму-шують щільніше кутатися в хутра. Люті хуртовини, гнані ураган-ними вітрами, загрожують позносити житла. Голодні звірі підхо-дять близько до осель. Тут усюди небезпека, всюди загроза життю...

Та коли є тільки це... Мов чорна полярна ніч, нависає над людьми інший, духовний морок — темрява забобонів, сліпої віри в злих і добрих духів, напівдикунські звичаї. Людською темнотою користуються різні ошуканці та пройдисвіти — шамани, знахарі й інші дармоїди. Люди не вміють лікувати хвороби, не знають, що таке книжки, радіо, газети... Щиросердні й чесні, вони нерідко стають жертвами власної довірливості, і тоді розігруються драми, як, скажімо, та, що мало не скінчилася трагічно для однієї чукотської родини.

А ось інше оповідання.

На далекому острівці серед крижаного моря живуть ескімоси. Вони теж у тенетах забобонів, і там верховодить шаман... Дівчина Мамаюк, щоб урятувати від голодної смерті своїх батьків, заби-ває рожеву чайку. Цим вона порушує давній звичай острова і на-кликає на себе прокляття шамана. Він вимагає прогнати Мамаюк з острова, водночас наказуючи їй задушити свого брата Овайюака, ще недавно найкращого мисливця на острові. Оввйюак осліп і те-пер нездатний себе прогодувати.

Мамаюк у розпачі. На допомогу їй приходить Анка, героїня оповідання «Малий посланець». Вона вивозить Мамаюк з острова, а потім повертається. З нею прибувають «люди з червоними зірка-ми», і на глухому острівці змінюється життя. Тепер шаман безси-лий що-небудь вдіяти. Так закінчується оповідання «Крила роже-вої чайки».

Твори Миколи Трублаїні «Малий посланець», «Вовки гонять-ся за оленями», «З півночі мчав ураган», «Волохан», «Лови білого ведмедя», «Берег невідомого острова», «Крила рожевої чайки» та інші давно стали хрестоматійними. Автор не просто описав у них екзотику далеких північних країв. Там змальовано людей, які по-різному ставляться до життя, добрих і лихих, мислячих і задур-манених дідівськими забобонами. Справжній і глибокий художник, письменник уміло й тонко показує, як у нових умовах змі-нюються їхні погляди, сприйняття природи, розуміння свого місця в людському колективі, як почуття людяності і благородства до-помагають переборювати усе старе й віджиле.

В оповіданнях Миколи Трублаїні, крім захоплюючих сюжетів, багато пізнавального, того, що могло схопити тільки гостре й до-питливе око письменника, людини вразливої і спостережливої. В Трублаїні романтик поєднується зі строгим реалістом, котрий прагнув максимально точно змалювати те, що бачив і чув. Він не терпів фальші, надуманості, вигадки. Своїх героїв малював з нату-ри, відбираючи тільки найхарактерніше, те, що відрізняло їх від інших. Так само добирав ситуації. Тому оповідання про Північ вражають нас життєвою переконливістю.

Герої північних оповідань — постаті дуже колоритні. Тут діють дорослі й діти — морські мисливці, капітани, боцмани, ко-чегари, юнги, вчені-метеорологи, гідрологи, їхня праця здебільшо-го тяжка, пов'язана з багатьма небезпеками, праця, що вимагає і сили волі, і мужності, і винахідливості. Однак люди не схиляю-ться перед труднощами. Вони пишаються своєю працею, тим, що на їхню долю випала честь підкорювати Арктику. Вони не лише полюють на морського звіра, здобувають цінні хутра, шкури, нерп'ячий жир, моржеві ікла, а й хочуть прислужитися науці. Так, в оповіданні «Погонич блакитного кита» зоолог Офіура та ка-пітан корабля Муль докладають зусиль, щоб спіймати й навчити живого кита. Мріє приручити білого ведмедя, зробити його свій-ською твариною мисливець Попадай («Лови білого ведмедя»).

Людям часто доводиться боротись із стихією, та, як правило, в