1956 рік. Після знаменитого 20 з’їзду КПРС, на якому тодішній більшовицький генсек Микита Хрущов вжахнув світ убивчо – викривальною доповіддю про нечувані злодіяння сталінської бандократії, здавалося б, на нашій вистражданій землі ніколи не повториться розгнуздана вакханалія багатомільйонного людомору. Та недарма в народі кажуть: із крокодилових яєць орли не вилітають. Як засвідчило життя, ніколи тоталітаризму не набути людського обличчя.

Не минуло й десяти років після останнього цунамі сталінських репресій зими 1953 року, як над Україною знову замаячила лиховісна примара політичного терору. На той час на політичну арену ступило бунтівливе покоління шістдесятників, яке й стало об’єктом звірячої ненависті принишклих після критики культу особи сталіністів.

Ще одебілений від необмеженої влади Хрущов лишався на всіх найвищих партійних та державних шаблях, а вчорашні сталінські круки зграями потайки зліталися під чорне крило Леоніда Брежнєва і затято гострили сокири для реваншистського терору. Першими мали злетіти голови розумників із “гнилої” інтелігенції, яка за природою своєю була непримиренним ворогом будь – якої тиранії. А найпершими серед перших повинні були розкришитися під обухом нового людомору черепи вільнодумних письменників. І коли розпочалася повзуча реставрація сталінщини, саме народні речники відкрили своїми лобами брами концтаборів і таємних кадебістських психушок.

В Україні скорбний мартиролог брежнєвського терору судилося започаткувати не комусь іншому, як двадцятивосьмилітньому талановитому поетові, сурмачеві знедоленого покоління дітей війни Василеві Симоненку.

Народився Василь Андрійовіч на другий день Різдвяних свят (8 січня) 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в родині колгоспників. Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти – ці найбезневинніші жертви війни.

Після закінчення 1952 року середньої школи Василь вступив на факультет журналістики Київського університету. Одержавши через 5 років диплом “літописця сучасності”, працював у редакціях газет “Молодь Черкащини”, “Черкаська правда”, “Робітнича газета”. Прте змістом і сенсом його життя була поезія і тільки поезія.

Про становлення поетів, як правило, пишуть: вірші складав ще на школьній лаві, друкуватися почав у студентські літа. Цей стереотип абсолютно не підходить до Василя Симоненка. По - юначому щиро повіривши після 20 з’їзду КПРС в торжество правди, свободи й демократії, він на повні груди вдихнув озон хрущовської “відлиги” і не ввійшов, а вітром – вітровінням увірвався в затхлу царину тодішнього красного письменства. Вже перші його поезії, що бурхнули на шпальти періодики, засвідчили: в українській літературі з’явився самобутній і зрілий Майстер.

Як справедливо зазначила народжена хрущовською “відлигою” критика, Симоненко вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю і молодечим завзяттям. Уже перша його збірка поезій “Тиша і грім” (1962) стала яскравим явищем не лише в тодішній знекротілій літературі, а й у суспільному житті України.

Такий творчий старт легко міг запаморочити молодого поета, збити його на соціалістичні манівці. Як це, до речі, сталося з багатьма його ровесниками – віршописцями. Малообдаровані від природи, але жадібні до грошей і слави, вони наввипередки пробивалися у “вірні підручні партії”, аби при цмулитися до номенклатурного корита, нахапати літературних премій, одержати депутатські мандати, всістися в редакторські крісла, стати бодай тимчасовим власником державних автомашин і дач, безкоштовних закордонних вояжів.

Симоненка нітрохи не манила ця мішура. Не з службового обов’язку, а за велінням серця Василеві боліли рани рідного народу, його злиденність, безправ’я, загроза національного виродження. Саме оприлюднення цих пекучих тем він і присвятив своє талановите перо, що, звичайно ж, не могло подобатися парт номенклатурі. А ще більше не подобалась їй поетова непідкупність, його загострена соціальна чутливість, причетність до суспільно – політичного руху, породженого розвінчанням злочинів сталінізму не конформістським рухом шестидесятників.

Як відомо, напровесні 1960 року в Києві з волі пробудженого хрущовською “відлигою” юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно – політичній арені на горе партократам з’явилася ініціативна і динамічна громадська інституція, яка ставила своєю метою об’єднати духовні і фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України.

Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом їх Аллою горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко і Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком та Василем Стусом, Миколою Вінограновським и Михайлом Брайчевським він став душею та окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах та творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну свідомість та жагу до національного відродження.

Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрацію сталінщини на рідній землі.

Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота по душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкеведестськіх катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони обходили десятки при київських сіл, опитали сотні і сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченнями селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів.

Саме за