НА ТЕМУ

Лятошинський Борис Миколайович

(1895 — 1968)

український композитор і педагог, народний артист УРСР (з 1968).

Народився 3 січня 1895р. у Житомирі в сім’ї вчителя Миколи Леонтiйовича Лятошинського. Микола Леонтiйович - старший син вiдомого житомирського лiкаря. Блискуче закiнчив iсторичний факультет Київського унiверситету й був залишений на наукову роботу.

За традицiєю, початкову освiту дiти Миколи Леонтiйовича - Борис та його старша сестра Нiна - одержали вдома. Матiр, Ольга Борисiвна, навчала гри на фортепiано i займалася французькою та нiмецькою. Батько багато читав уголос i оповiдав рiзнi епiзоди з iсторiї. Окрiм того, вельми полюбляючи спiв (свого часу, студентом, брав приватнi уроки), за книжечкою, виданою у Варшавi в 1844 роцi, розучував з дiтьми українськi народнi пiснi польською мовою.

Сім’я Лятошинських постійно подорожувала за батьком, якого призначали директором гімназій, але за реформаторські ідеї переводили у різні міста: Київ, Немирів, Златополь.

Борис у Златополi, продовжуючи заняття на фортепiано, бере уроки в шкiльного вчителя-скрипаля, про якого згодом згадував iз великою теплотою. Домашнi асамблеї, де збиралися гiмназисти, не могли обiйтися без музики, i худенький чорнявий пiдлiток Борис Лятошинський сiдав до фортепiано. Попервах його репертуар складався з п'єс, розучених з матiр'ю чи взятих iз популярних збiрникiв. Але потiм юнак робить першi спроби скомпонувати щось своє. Звичайно, його Мазурка i Вальс - наївнi i далеко не самобутнi, проте в них вчувається безсумнiвна талановитiсть. Це не "пiснi з чужого голосу", а щире й безпосереднє виявлення власного свiтосприймання.

У Златополi гiмназичний курс вимагає багато часу: син директора не має права не бути прикладом для iнших. Громадсько-просвiтницька дiяльнiсть Миколи Леонтiйовича, знаходячи палких прихильникiв, втягує i його дiтей. У 1909 роцi М. Лятошинський вiдзначав двадцятип'ятилiття педагогiчної працi, i десятки його колег, колишнiх учнiв, їхнiх батькiв та друзiв надiслали теплi вiтальнi телеграми з Києва, Житомира, Немирова... Через два роки вiн виходить у вiдставку i оселяється в Житомирi.

Багато що змiнюється в життi батька й сина. Микола Леонтiйович - директор комерцiйного училища - бiльше уваги вiдводить вивченню iсторiї краю, виступає з лекцiями, публiкується в мiсцевiй газетi. У березнi 1911 року обирається дiйсним членом Товариства дослiдникiв Волинi. В останнiй перiод життя Микола Леонтiйович працював над навчальним посiбником з iсторiї, котрий згодом був видрукуваний. Тим часом Борис бере уроки фортепiано в приватнiй школi Ружицького. Батько всiляко заохочує його композиторськi спроби, та з наближенням до завершення гiмназiї необхiдно думати про вибiр професiї.

Рiк 1913-й, певно, був для Бориса особливо напруженим. За порадою батька вирiшує вступати на юридичний факультет Київського унiверситету, який закінчив у 1918 році. Але музика "не вiдпускала", i вже в сiчнi випускник гiмназiї береться за написання “Квартету для фортепiано, скрипки, альта i вiолончелi”. Робота посувалася повiльно: спершу випуск у гiмназiї, потiм - вступ до унiверситету, з чим зв'язаний неминучий переїзд до Києва. I все ж палке бажання завершити Квартет до 19 грудня - батькових iменин - здолало перешкоди. Твiр був не тiльки написаний, а й виконаний автором спiльно з iншими любителями-музиками на однiй iз "Серед" у Житомирi в першiй половинi 1914 року. Ця подiя мала вiдгомiн. У мiсцевiй газетi з'явився доброзичливий вiдгук, хоча й не замовчувалися вади: надто перебiльшена роль фортепiано, а партiї струнних обмеженi. На сiмейнiй радi вирiшено було звернутися до Р. Глiера - директора й професора щойно вiдкритої консерваторiї. Як згадував потiм Рейнгольд Морiцович, Борисова матiр принесла йому твiр свого сина. Глiєр дав згоду на заняття з юнаком, i вiдтодi Борис Лятошинський ступив на тернистий шлях професiонального композитора.

У тому ж роцi вiдбулося ще одне несподiване знайомство - з Маргаритою Царевич, котра стала єдиною, коханою на все життя.

А ще - почалася перша свiтова вiйна, що спричинилася до багатьох трагiчних подiй, страшних втрат, i серед них найбiльша для Бориса Лятошинського - смерть батька, якого палко любив, перед яким схилявся, пам'ять про якого зберiгав у серцi до кiнця своїх днiв.

Під час лихоліття війни та революції Борис Миколайович вчиться у консерваторії до 1919 року, а з 1920 — її викладач, з 1935 — професор. Створив тут майже всі свої твори, серед яких — опери «Золотий обруч», «Щорс», симфонії, симфонічна поема «Гражина», «Слов`янський концерт» для фортепіано з оркестром. Серед учнів — відомі київ. композитори, нар. артисти УРСР І. Н. Шамо, В. В. Сільвестров. У 1944 — 68 роках жив на вул. Леніна (тепер Б.Хмельницького) № 68, де встановлено меморіальну дошку композиторові. В 1977 році у Києві на його честь названо вулицю.

Лятошинський Борис Миколайович нагороджений Державною премією СРСР у 1946, 1952 роках, Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка у 1971 році (посмертно).

Ім'ям Лятошинського названо Київський камерний хор й Харківське музичне училище.