Ілля Рєпін

Ілля Юхимович Рєпін народився 24 липня (5 серпня) 1844 р., у Чугуєві, нині Харківська область в родині військового поселенця, перші художні навички отримав в місцевій школі військових топографів. Переїхавши до Петербургу, з 1863 вчився в малювальній школі Суспільства заохочення мистецтв (в т. ч. у І. Н. Крамського) і (у 1864-71) в Академії мистецтв. Як пенсіонер Академії провів 1873-76 роки в Італії і Франції. У 1877 повернувся в Чугуєв, потім жил в Москві і (з 1882) в Петербурге, а з 1900 в Куоккале, в своєму маєтку «Пенати». Здійснював неодноразові поїздки по Росії і в зарубіжні країни Європи. Був членом Товариства пересувних художніх виставок.

«Бурлаки на Волзі»

Вже релігійні картини, виконані по академічних програмах («Іов і його друзі», 1869; «Воскресінню дочки Іаїра», 1871; обидві - Російський музей) виявляють дивний дар художньо-психологічної концентрації, уміння підкорити всі компоненти образу - уроки старих майстрів, малюнок, колір, композицію - загальній драматичній задачі. «Бурлаки на Волзі» (1870-73, там же) також пишуться як академічне замовлення. Але Рєпін створює на базі численних натурних етюдів в основному написаних під час подорожі по Волзі з художником Ф. А. Васильєвим в 1870 році - картину, яка, відразу зробивши молодого майстер знаменитістю, викликає сенсацію. Глядачів вражає і яскрава виразність натури - народних типів - і відчуття грізної сили соціального протесту, що назріває в цих убогих ізгоях. Увесь барвистий і композиційний лад картини виражає вже не тільки велич Волги і її трудівників, але саму політичну атмосферу суспільства, його чаяння і тривоги.

Пензель Рєпіна з безпрецедентною енергією втілює Людину в історії, реально показуючи, як ця історія робиться, складаючись з людських почуттів і думок. «Я людина 60-х років,. .. для мене ще не померли ідеали Гоголя, Белінського, Тургенєва, Толстого і інш. ідеалістів», свідчить сам майстер (в листі Н. І. Мурашко, 1880); і додає: «навколишнє життя мене дуже хвилює, не дає спокою, сама проситься на полотно; дійсність дуже обурлива, щоб зі спокійною совістю вишивати візерунки». Однак він залишається і блискучим майстром форми, цих самих «візерунків», чуйно сприймаючи віяння і імпресіонізму, і символізму. Все життя він завзято втручається в естетичні спори, приймаючи то сторону В. В. Стасова, то «Світу мистецтва», але в результаті залишаючись самим собою, завжди безпартійним і в той же час завжди політично упередженим творцем.

Головна картина паризького періоду («Садко в підводному царстві», 1876, там же) стала кроком назад, з'явившись переускладненою алегорією пізньоромантичного салонного плану. Але митець прагне закріпити успіх «Бурлаків» в драматичних або стихійно-святкових сценах народного життя - таких, як «Проводи новобранця» (1879, там же) і «Вечорніцi» (1881, Третьяковська галерея). Підсумком цих пошуків став новий шедевр - «Хресний хід в Курської губернії» (1880-83, там же). «Вся Русь» як би зведена тут воєдино в багатолюдній церковній процесії; при цьому дивна характерність типів, натурна правда пейзажу не затверджують, а розвінчують звичні історико-побутові стереотипи: замість благостної «соборності» ми бачимо масову інерцію

натовпу, яка, рухаючись по висохлому, випаленому сонцем яру, серед мертвих вирубок, в буквальному значенні в «нікуди», в деякий незримий, але виразно відчутний тупик.

Тема революції

Зростаючий соціальний розлад, хвиля антимонархічного терору, жертвою якого став імператор Олександр II, примушують художника все частіше задумуватися над темою революції. У картинах «Відмова від сповіді» (1879-85), «Не чекали» (1884), «Арешт пропагандиста», 1880-92; все Третьяковська галерея) тема ця втілена з небаченою масштабністю і сміливістю. У центрі образів - борець з самодержавністю героїчно непохитний, але в той же час трагічно відчуждений від навколишнього його людського середовища. Це коло самотнього фанатизму експресивно окреслене світотіньовими контрастами і (особливо в «Не чекали») - психологічною пластикою персонажів і «говорячих» деталей. Краще, ніж будь-хто з його художників-сучасників показавши вибухонебезпечний виворіт імперії, Репін барвисто живописує і її парадний фасад («Прийом волостних старшин Олександром III», 1885, там же; декілька портретів Миколи II, 1890-е гг).

Історичні мотиви

Осучаснюя мотиви вітчизняної історії, майстер перетворює картини в могутні згустки почуттів і емоцій - гніву і ненависті старого до нового («Царівна Софья через рік після висновку її в Новодевичьем монастирі», 1879, там же), насилля і страху («Іван Грозний і син його Іван», 1885, там же ), нищівних, переможних веселощів («Запорожці пишуть лист турецькому султану», 1878-91, Російський музей). Сцена вбивства Іваном Грозним свого сина справжня «картина-триллер», кажучи сучасною мовою, проводить шоковий вплив на публіку, асоціюючись з революційним і контрреволюційним насильством 1880-х рр.

Портрети Царівна Софья

Надзвичайно важливу частину репінської спадщини складають його портрети. Він створює чудові, гострохарактерні типажні композиції («Мужичок з боязких», 1877, Ніжегородський художній музей; «Мужик з поганим оком» і «Протодіакон», - обидва 1877, Третьяковська галерея), образи видатних діячів культури («Н. І. Пірогов», «М. П. Мусоргський», 1881; «П. А. Стрепетова», 1882; все - там же; портрети Л. Н. Толстого, написані під час перебування художника в Ясній поляні в 1891 і пізніше), ґраціозні світські однофігурні («Баронесса В. И. Ікськуль фон Гильдебрандт», 1889, там же) і ефектні багатофігурні портрети («Слов'янські композитори», 1871-72, Московська консерваторія; «Урочисте засідання Державної Ради», 1901-03, спільно з Б. М. Кустодієвим і І. С. Куліковим, - Російський музей). Жива, трепетна переконливість образу, що часом доходить до натуралізму (як в портреті Мусоргського, де великий композитор