Уперше Горбачов запропонував обговорити питання з Афганістаном 17 жовтня 1985 р. на засіданні Політбюро. Але, на жаль, ніякого рішення прийнято не було. Головна проблема, що заважала рішенню цієї наболілої проблеми, полягала в тім, що в Політбюро не було єдиної думки яким СРСР хотів залишити Афганістан після виводу військ.

При досить великому розкиді думок по конкретних деталях питання про майбутнє Афганістану існували дві принципово різні точки зору в підході до цього питання.

Одну точку зору відстоювали на засіданнях Комісії Політбюро по Афганістану й у самому Політбюро маршал С.Ф. Ахромєєв і Г.М. Корнієнко. Вони вважали, що розраховувати на те, що НДПА зможе залишитися у влади після виводу радянських військ із країни -і- не реально. Максимум, на что можна було сподіватися так це на те, щоб НДПА зайняла законне, але дуже скромне місце в новому режимі. Для цього вона повинна була ще до виводу радянських військ добровільно уступити велику частину своєї влади іншим угрупованням, створивши коаліційний уряд.

Протилежну точку зору представляли, насамперед, Е.А. Шеварднадзе і перший заступник голови КДБ В.А. Крючков. Вони виходили з переконання в тім, що і після виводу радянських військ НДПА зможе якщо і не зберегти всю повноту влади, то, у всякому разі, відігравати визначальну роль новому режимі. На практиці вони намагалися створити "запас міцності" для НДПА, перш ніж будуть виведені радянські війська.

Горбачов же зі своєї сторони в цьому кардинальному питанні намагався лавірувати між двома групами при цьому даючи повну волю дії тандему Шеварднадзе - Крючков.

Але вирішувати питання Афганістаном треба було якомога швидше. Він заважав розвитку довіри до нового зовнішньополітичного курсу Радянського Союзу, установленню дружніх відносин з Китаєм і т.д.

На думку ряду істориків і політичних діячів того часу, якби Генсек виявив рішучість у цьому важливому питанні і заявив, що Радянський Союз почне виводити військ з Афганістану, те багато зовнішньополітичних питань розблокували швидше і меншими витратами, та й у перебудові всі б пішло швидше і краще.

Потрібний був, як пропонував Добринін, "афганський Рейк'явік". Його не відбулося. У листопаду 1986 р. явно проваленого по всіх лініях Б. Кармаля на посаді керівника Афганістану перемінив Н. Наджибулла. Він приклав чимало зусиль, щоб якось нейтралізувати наслідку грубих прорахунків у внутрішній і зовнішній політиці свого попередника і спробувати досягти національного примирення в країні. Правда, у кінцевому рахунку, Наджибулле досягти цього не удалося.

Поступово, із працею, але радянський уряд просувався по шляху розв'язки афганського вузла. На ХХVІІ з'їзді все-таки пролунали слова Горбачова про вивід радянських військ з Афганістану: "Ми хотіли б, щоб вже в найближчому майбутньому повернулися на батьківщину радянські війська, що знаходяться в Афганістану на прохання його уряду".

Наприкінці травня 1986 р. проходило закриту нараду відповідальних працівників МИДА за участю послів. 28 травня на ньому виступив Горбачов. У своїй мові він торкнувся й афганського питання: "Це дуже наболіле питання. Серед наших зовнішньополітичних пріоритетів він коштує серед перших". Далі він продовжив, що радянські війська довго залишатися там не можуть і необхідно домагатися припинення військової допомоги душманам, насамперед з території Пакистану.

У виступі у Владивостоці в липні 1986 р. М.С. Горбачов повідомив, що радянське керівництво прийняло рішення про висновок з Афганістану 6 полків до кінця 1986 р. При цьому було заявлено: "...якщо інтервенція проти ДРА буде продовжуватися, Радянський Союз не залишить сусіда в лиху".

Отже, наступив кінець 1987 р., пройшло вже два з половиною року після приходу до влади Горбачова, пройшов рік із грудня 1986 р., коли було вирішено (і сказав про цьому Наджибуллі) вивести війська в плині максимум полутра-двух років. А їхній висновок ще і не починався - багато в чому за зазначеними вище причинами. Але була тут ще одна причина. Просування на афгано-пакистанських переговорах у Женеві періодично зупинялися зусиллями Вашингтона. Однак, після состоявшейся в грудні 1987 р. у Вашингтоні радянсько-американської зустрічі у верхах там, нарешті, узяла гору точка зору на користь підписання Сполученими Штатами женевських угод по Афганістану, для того, щоб дозволити СРСР піти з цієї країни без втрати обличчя.

В другій половині січня 1987 р. перший заступник міністра закордонних справ СРСР А.Г. Ковальов відвідав Пакистан як особистого представника Горбачова. У бесідах з пакистанським президентом була викладена позиція Радянського Союзу, що виступив у підтримку програми національного примирення в ДРА. Була досягнута домовленість про те, що контакти з метою якнайшвидшого досягнення врегулювання навколо Афганістану політичними засобами будуть продовжені.

Незабаром, у лютому 1987 р., двічі (на початку місяця і наприкінці ) відбулися переговори міністра закордонних справ Е.А. Шеварднадзе з міністром закордонних справ Пакистану М. Якуб-ханом. Шеварднадзе підтвердив позицію Радянської сторони про якнайшвидший вивід радянських військ, як тільки буде досягнуте врегулювання. Сторони виразили підтримку зусиллям особистого представника генерального секретаря ООН Д. Кордоаеса, через який велися афгано-пакистанські переговори в Женеві, і відзначили їхню важливість.

Велике значення мало обговорення обстановки навколо Афганістану під час візиту в Москву в Середині лютого 1987 р. міністра закордонних справ Ісламської Республіки Іран А.А. Велаяті. Голова Президії Верховної Ради СРСР А.А. Громико звернув увагу іранського міністра на те, що з території Ірану здійснюється засилання загону опозиції, що ведуть збройну боротьбу проти афганського народу. "Іранське керівництво зробило б добру справу,