Кромвель-полководець

У серпні 1642 року почалася громадянська війна. Кромвель, по природним даної відмінний кавалерійський офіцер, набрав у Хантінгдоні власний загін прихильників парламенту. З ним він взяв участь у завершальній фазі бою, що внічию закінчилося, при Еджхіллі 23 жовтня 1642 року. Згодом він поповнив загін, довівши його по чисельності до повнокомплектного полку, і одержавши у лютому 1643 року звання полковника. Протягом 1643 року він виявляв усе більшу активність у східній Англії, перетворивши її в опорну базу парламенту. У той же час Кромвель постійно спонукував палату громад, якщо тільки в неї маються скільки-небудь серйозні наміри одержати верх над королем, підняти платню солдатам, поліпшити їхню підготовку і підняти моральний дух новобранців. Адже король мав у своєму розпорядженні прекрасно навчене військо, укомплектованим головним чином лордами, сільськими джентрі і їхньою челяддю. Однак до осені 1643 уже дві третини території Англії й Уельсу контролювали прихильники короля, і, незважаючи на незначні перемоги, що одержали війська парламенту при Грантемі, Гейнсборо й Уїнсбі, де Кромвель робив свої перші кроки у військовому мистецтві, здавалося, що парламент потерпить поразку. Не бачачи іншого виходу, 25 вересня 1643 парламентські лідери дійшли згоди з керівництвом шотландців, і в 1644 шотландська армія вступила на територію Англії.

Кромвель, що став тепер уже генерал-лейтенантом, взяв участь у битві під Марстон-Мурі в Йоркширу 2 липня 1644 року. Тут він командував кавалерією, борючись пліч-о-пліч із шотландцями і з північною армією, на чолі якої стояли лорд Фердинанд Ферфакс і його син Томас (1612-1671). Чисельна перевага виявилася тоді на стороні сил парламенту, і королівська армія, який командував племінник Карла І принц Руперт, була розбита. Рік по тому, 14 червня 1645, Кромвель брав участь у розгромі армії принца Руперта в битві під Нейзбі, де шотландців уже не було, а на чолі парламентської армії стояв новий головнокомандуючий Томас Ферфакс. В обох боях Кромвель виявив чудову особисту мужність, спритність і полководницький талант. Та й загальний перелом у війні зробився можливим насамперед завдяки наполегливості, з яким Кромвель утримував східну Англію. У червні 1646 здався Оксфорд, останній великий оплот королівських сил, сам Карл І біг відтіля ще наприкінці квітня і здався в Ньюарку на милість шотландських військ. У ході першої громадянської війни Кромвель завоював репутацію видатного полководця і, відкрито критикуючи деяких аристократів, що командували парламентською армією, за пасивність і некомпетентність, зберігав вірність Ферфаксу.

Конфлікт парламенту й армії: друга громадянська війна

Усе це час Кромвель зберігав за собою місце в парламенті і з'являвся там, як тільки представлялася можливість. У 1644 він зіграв ключову роль у прийнятті Білля про самозречення, відповідно до якого члени парламенту, що займали командні посади в армії, повинні були піти з них, для того щоб в армію могла влитися нова кров. Це відкривало дорогу для призначення головнокомандуючим аполітичного Томаса Ферфакса. Кромвель був готовий скласти свої командирські повноваження, однак, уступивши наполяганням Ферфакса, залишився, щоб взяти участь у битві під Нейзбі. Кромвель не применшував свої дарування, але протягом усього життя приписував перемоги Вседержителю. Саме властива Кромвелю найвищою мірою самостійна, глибоко особиста пуританська віра спонукала його підняти зброю проти короля і надихала в битвах. Коли полягав союз із шотландцями, по якому в обмін на допомогу в боротьбі з роялістами пресвітеріанство поширювалося на всю Англію, Кромвель обмовив гарантії волі віросповідання собі самому і своєму друзям-індепендентам. Але спочатку він надав право визначати майбутню форму державного устрою цивільним керівникам парламенту, здебільшого пресвитерианам.

Однак виявилося, що палата громад (покинута прихильниками короля ще на початку війни) і жалюгідні залишки палати лордів прагнуть нав'язати тверду пресвітеріанську структуру всієї Англіканської церкви і розпустити по будинках солдатів Ферфакса, здебільшого індепендентів, не виплативши їм скільки-небудь задовільної винагороди за службу. Спочатку Кромвель, як член парламенту і людина, яка користувалася величезним авторитетом в армії, намагався виступити в ролі посередника між парламентом і солдатами, але в кінцевому рахунку був змушений зробити вибір, зв'язавши свою подальшу долю з армією. Він приклав чималі зусилля до того, щоб дійти згоди з королем, якого шотландці передали як бранця парламенту в лютому 1647, перш ніж їхнього війська залишили Англію. Кромвель не заперечував проти оголошення пресвітеріанської церкви державною церквою, однак наполягав на тому, щоб поза нею було дозволено існувати пуританським сектам (індепендентам). Ведучи від імені армії переговори з парламентом і королем щодо післявоєнного пристрою, Кромвель незмінно виявляв непоступливість у цьому питанні. У той же час він діяв як посередника усередині самої армії, намагаючись переконати радикалів, що бажали ввести демократичну республіку, що для настільки революційних перетворень ще не прийшов час. Його власна програма мала на увазі встановлення конституційної монархії з парламентом, що виражає інтереси середніх шарів, і церквою, що виявляє терпимість до інших віросповідань. Однак Кромвель будував плани, не приймаючи в розрахунок короля, що скористався розбіжностями супротивників і біг з полону на острів Уайт, відкіля призвав роялістів в Англії і Шотландії до нової громадянської