1909 р. С. Пелюра переїздить до Москви й влаштовується бухгалтером, щоб мати з чого жити. В Москві він одружується з Ольгою Більською. Одночасно він разом з О.Саліковським протягом 1912-1917 рр. редагував російськомовний журнал «Украинская жизнь». В цей час він пише низку літературно-критичних нарисів про наших визначних діячів української культури: Т.Шевченко, І.Франко, І.Карпенко-Карий, М.Коцюбинський, тощо.

У роки першої світової війни С.Петлюра працював у «Союзі земств і міст», який допомагав Західному фронтові. Він був заступником уповноваженого в справах Західного фронту (Мінськ). Лютневу революцію 1917 р. в Росії зустрів на цій посаді. Саме після цього починається його бурхлива військова та політична діяльність.

Весною 1917 р. Петлюра був обраний головою Українського військового комітету Західного фронту. Був делегатом I Всеукраїнського військовго з'їзду в Києві (18-21 травня). Володимир Винниченко - лідер УСДРП і заступник голови Центральної Ради згодом писав про Петлюру: «Колись він був у соціал-демократичній партії, потім, у часи реакції, як багато колишніх «революціонерів», від неї одстав, не хотів брати участі в нелегальних революційних організаціях партії і навіть перед самою революцією заявив, що до партії не належить. Але під час революції на першому війському з'їзді знову показав себе як соціал-демократ».

До речі, це не єдиний закид, який зробив В.Винниченко Петлюрі. Його дратувало в Петлюрі не тільки те, що той не був переконаним соціалістом, але й його переконання, що Україні необхідно мати регулярні збройні сили. Напревеликий жаль, не тільки вороги України, але й значна частина членів Центральної Ради (насамперед соціал-демократи та есери) не розуміли значення організації української армії. Так, В.Винниченко у «Робітничій газеті» виступав з різкими статтями проти формування української регулярної армії: «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій». В той час в середовищі свідомих українців визначалося два напрямки: національний з М. Міхновським на чолі, який стояв за творення власної армії, та соціалістичний з В.Винниченком, - табір української революційної демократії, який вважав за непотрібне, навіть за шкідливе творення власної армії. Для соціалістів це було логічним продовженням переконання, що Україна повинна одержати від Росії автономію й залишитися в її складі. Проти самостійності рішуче виступав навіть сам М.Грушевський. В своїй брошурі «Звідки пішло українство і до чого йде?» (Київ, 1917 р.) він писав: «Українці не мають заміру одривати Україну від Росії, вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв'язі з нею». Не уник впливу цього переконання й С.Петлюра. На I Українському Військовому З'їзді в травні 1917 р. в присутності 700 делегатів від 1580700 українських солдатів, які до речі обрали його головою, він сказав, що «не треба… відокремлювати долі України від долі Росії». Щоправда, С.Петлюра швидко зрозумів хибність цього заклику й все більше почав схилятися до самостійництва, в той час як В.Виниченко дрейфував у бік більшовизму. На жаль, більшість членів Центральної Ради не покидала надія домовитись спочатку з російським Тимчасовим урядом, а згодом й з більшовицьким урядом.

Наприкінці травня 1917 р. делегація Центральної Ради виїхала до Петрограду на переговори. Проте «демократичний» Тимчасовий уряд відмовився надати Україні навіть автономію. Саме це послужило причиною проголошення 25 червня 1917 р. I-го Універсалу. Було створено Генеральний Секретаріат, який повинен був стати урядом автономної України. Головою Секретаріату було обрано В.Винниченка, генеральним писарем - П.Христюк; генеральними секретарями: С.Єфремов (після його відходу - О.Шульгин), Х.Барановський, С.Петлюра, Б.Мартос, В.Садовський, І.Стешенко, М.Стасюк. Характерно, що поміркований С.Петлюра почав конфліктувати на посаді генерального секретаря у військових справах більше влаштовував Винниченка та Грушевського ніж радикальний М.Міхновський. Але дуже швидко С.Петлюра почав конфліктувати з головою Генерального секретаріату В.Винниченком, який не підтримував ідею створення збройних сил України, а згодом покинув уряд. Виїхавши на Лівобережжя, він почав формувати українські військові частини. Саме він зформував Гайдамацький кіш Слобідської України, що придушував повстання більшовиків на заводі «Арсенал» у Києві.

Належить відзначити, що Лютнева революція 1917 р. застала українські землі, що входили до складу Російської імперії, не готовими до випробувань. Довге перебування у неволі призвели до втрати українцями прикмет, притаманним державним націям, натомість вони набули деякі негативні риси. Тільки селянська маса залишилася українською, а всі інші верстви населення російської України були денаціоналізовані й в кращому випадку байдуже спостерігали за тим, що діється навколо. Негативно позначився на національно визвольній боротьбі також і брак національно-свідомої інтелегенції, що могла б зайнятися розбудовою Української Держави. До влади ж прийшли не тільки випадкові люди, але й такі, що хоч й мали великі заслуги перед українською культурою (як, наприклад, М.Грушевський, В.Винниченко та інші), однак були отруєні соціалістичним доктринерством та романтизмом. Замість того, щоб вести національно-визвольну боротьбу, вони поставили на перший план соціальну програму, намагаючись змагатися у цьому з російськими соціалістами й копіювали всі їх дії. Тільки невелика партія соціалістів-федералістів виступала за незалежність України, але вони нічого не могли вдіяти з соціалістичною більшістю Центральної Ради. Між іншим, ті країни, які в той час боролися за соціалістичне визволення й, в яких на перше місце були поставлені національні програми, а не соціальні, змогли стати незалежними (Польща, Чехословаччина, Естонія, Латвія, Литва, Фіндляндія). Українські ж соціалісти, які мали нагоду зміцнити українську державність (бо в Росії панувала анархія), не займалися державотворенням, а вели безплідні дебати й дескусії на соціальні