період надзвичайно плідний для Косача-літератора. Юрій Миколайович був членом правління МУРу, неодноразово головував на засіданнях, постійно виступав із доповідями, літературно-критичними оглядами. В цей час письменника багато друкують – одна за одною з`являються його книги новел “Ноктюрн бе-моль” (1945 р.), “Запрошення на Цитеру”, “Чудесна Балка” (1946 р.), повість “Еней та життя інших”(1946 р.), уривки історичного роману “День гніву” (журнал Арка 1948 р.) В ці роки Косач написав також чимало драм, з яких були інсценізовані трагедії “Ворог” (1946 р.), “Зозулина дача” (1947 р.) та комедія “Ордер” (1948 р.), постановка якої набула найбільшого розголосу у тодішніх глядачів. Драма, що висміювала негативні риси тогочасної української еміграції – безпринципність, пристосуванство, лихварство, підлабузництво (мова у п`єсі йшла про ордер на прожиття, який випрохували емігранти у влад, що послідовно змінювали одне одну – німецька, радянська, американська). На противагу схвальним відгукам, багатьма глядачами драма була зустрінута досить різко і навіть вороже. Нищівна сатира “Ордера” надзвичайно дратувала деяких емігрантів, що впізнавали у героях самих себе. Серйозно духовні проблеми еміграції та емігранта Юрій Косач філософськи осмислює у великій повісті “Еней та життя інших”, яка стала чи не найкращим прозовим твором письменника повоєнного періоду.
Після того, як було розформовано табори для переміщених осіб, МУР автоматично розпався – письменники роз`їжджалися по світу. У 1949 році Юрій Косач назавжди переїжджає до США. Як і кожен емігрант, змушений заробляти на життя важкою фізичною працею, але не кидає і працю літературну – активно співробітничає в діаспорній періодиці: газетах “Громадський Голос”, “Українські вісті”, “Укра-їнське життя” та ін. З 1959 по 1963 роки Юрій Косач редагує журнал “За синім океаном”, який видавався в основному на кошти самого письменника. Це був солідний літературно-мистецький часопис, коло інтересів якого охоплювало культурне життя материкової України, української діаспори і всього світу. В своєрідній програмі цього журналу сказано: “Ми щасливі тим, що засновником праці нашого видання була, є і буде боротьба за мир на нашій планеті, за дружбу всіх народів світу, за кращу долю розкованої і творчої людини... В нашій полеміці ставилися питання критичного аналізу і переоцінки найдавнішого і недавнього нашого минулого, проблеми взаємин еміграції і Батьківщини, позитивної програми українського зарубіжжя, національної культури, врешті проблеми світогляду і становища української людини на тлі генеральних ідей і суспільних рухів у цілому світі” [1,27-29]. Окрім численних публікацій у періодиці, окремих видань у США в Юрія Косача вийшло небагато. Це, зокрема, дві невеличкі збірки поезій “Кубок Генімеда” (1958 р.) та “Золоті ворота” (1966 р.), книга історично-культурних нарисів “Від феодалізму до неофашизму” (1962 р.) та повість “Сузір`я Лебедя” (1983 р.). Після хрущовської відлиги, коли залізна завіса, яка відділяла СРСР від усього іншого світу трохи ослабла, Юрія Косача почали запрошувати на Батьківщину. Перший раз письменник приїхав на Україну у 1964 році з нагоди 150-ї річниці від дня народження Т.Г.Шевченка. Відтоді Косач побував у Радянському Союзі більше десяти разів. У поїздках по Україні письменника обов`язково супроводжували переодягнуті агенти КДБ, людей з якими спілкувався Косач попереджали, щоб вони ні про що у нього не розпитували і не розповідали багато про себе. З середини 60-х років твори Юрія Косача починають друкувати і на материковій Україні. Його поетичні та прозові добірки, есе, критичні статті з`являються в журналах “Вітчизна”, “Всесвіт”, “Дніпро”, “Жовтень” та ін. У 1966 році, після довгої перерви, виходить перша книга письменника на Батьківщині – збірка поезій “Мангатанські ночі”, через 10 років – збірка новел з життя українських емігрантів у Латинській Америці “Лиха доля в Маракайбо”, у 1980 році – друга поетична збірка “Літо над Делавером”. У 1987 році вийшла остання прижиттєва книга автора “Володарка Понтиди”. У багатьох творах останніх років, особливо поетичних, відчувається туга автора за Україною, її славним минулим, природою і гостре неприйняття американської дійсності з її тісними, задимленими вуличками, дріб`язковою метушнею і вічною гонитвою за доларом.
В останній своїй збірці Юрій Косач з сумом напише:
Умру я, може, в стороні чужій,
Хоча Дніпро шаную над усе,
Однак мене в далекий край, у вирій мій
На лезі блискавиця занесе.
З вітрами й громами
Я житиму на тій землі моїй
Але не тут
Де тільки смертна тиша. [2, 37]
Десять років тому 11 січня 1990 року Юрія Миколайовича Косача не стало. Останні роки жив він надзвичайно скромно, якщо не сказати бідно, помер самотній, майже забутий і як людина, і як письменник. Похований у місті Пассеїк (штат Нью Джерсі, США).
Велика мрія Косача – “щоб його єдиний син побачив Батьківщину своєї сім`ї, вклонився могилам рідніх” так і не збулася, Юрій Юрійович Косач на Україну ніколи не приїздив.