слово «холоп» замінено словом «раб», і лише Катерина П в 1786 році заступала його терміном «верньїй подданньїй».

В офіційному совєтському виданні документів, що стосуються до Переяславської угоди, вміщено 10 листів Хмельницького, в яких просив він московський уряд допомогти в боротьбі з Польщею. Майже всі ці листи редактори називають проханнями про «включение Украиньї в состав России» (т. III, стор. 195) або про «воссоедине-ние» (т. П, стор. 132, 177; т. III, стор. 364, 365, 381).

Аналіза цих документів показує щось інше. В деяких листах Хмельницький писав у неясних виразах про своє бажання, щоб цар був для України «государем й царем, яко православнеє свети-ло» (т. II, стор. 132), або «царем й самодержцем бьіл» (т. II, стор. 177 – 1669 р., З травня). В пізніших документах виразно йде мова про військову допомогу, прийняття «під високу руку» (т. III. стор. 1^95 – 3652 р., 21 лютого), «під кріпку руку» (т. III, стор. 364 – 1653 р., серпень), «ратню руку помочі» (т. III, стор. 365 – 1653 р., серпень) і т. ін.

Московський уряд вважав, що договір з Україною був дійсний тільки за життя Богдана Хмельницького, і поновлював його з кожним наступним гетьманом, дещо змінюючи, але завжди називаючи акт 1654 року договором. Навіть Петро І писав у наказі 1722 року, утворюючи Малоросійську Колегію: «... чинить ... как определено в помянутьіх Хмельницкого договорах». Якщо так розуміли акт 1654 року навіть у XVIII ст. – е логічним, коли стольник Хлопов писав у 1663 році: «в Малороссийском государстве»," а в далекому Пекіні року 1770 на нагробку українського ченця викарбувано: «родом из Королевства Малороссийского, полка Ниженского».

В Україні твердо знали, що Переяславсько-московський договір не позбавляв Її суверенних прав. Договір цей зафіксував союз з Московіею на добровільних засадах, звільняв Україну від під-леглости Польщі.

Року 1655 Богдан Хмельницький казав польському послові, Станіславові Любовицькому: «Я став уже паном всієї Руси і не віддам її нікому». Тут характеристичний вираз «уже», себто після договору з Москвою. Доказом незалежности України були ті численні союзи, що Їх укладала вона після 1654 року з різними державами.

Поняттю про Українську державу відповідали нові титули, з якими зверталися до Богдана Хмельницького: його називали – «Гетьман з Божої милости», «Государ», «Зверхній владця», «Зверхній властитель», «нашої землі Начальник і Повелитель» (так називав митрополит Сильвестер Косів). 1657 року в листах до господаря Волощини Богдан Хмельницький називав себе «Сіетепііа сіі-уіпа Оепегаїіз Пих Ехегсіїит 2арогоуіепзі єит», а в листі до курфюрста Врандебурзького – «Вих Сопогі.ит 2арогоуіепві зит». Іван биговський у розмові з московськими послами казав: «Як цар у своїй землі, так гетьман у своїм краю князь або король». Як належало дружині монарха, гетьманова Ганна Хмельницька мала свій двір; її штат складався із знатних жінок. Вона сама видавала універсали. ЇЇ універсал Густинському манастиреві 22 липня 1655 року підписаний – «Гетьманова Анна Богданова Хмельницька» з печаткою та родовим гербом «Абданк»".

Традиція щодо характеру Переяславсько-московського договору залишалася в Україні довгий час. Пилип Орлик у «Виводі прав України» дав блискучу характеристику Переяславської угоди: «Найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суве-ренности України – урочистий союзний договір, заключений міх царем Олексієм і «станами» України... Цей такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольності й лад на Україні»".*

Сучасники чужинці добре розуміли нове становище України. Вже 16 березня 1654 року польський шляхтич Павло Олекшич писав полковникові Богунові: «Хмельницький, бувший вашим товаришем, нині став вашим паном». Для Польщі козаки перестали бути «збунтованими рабами», і вона почала шукати шляхів для замирення з Україною. Року 1655 звернулася вона за підтримкою до Криму. Посол польський сказав ханові, що Богдан Хмельницький будує «осібну державу», яка буде могутньою та небезпечною сусідкою Криму. Року 1656 польські дипломати переконували Семи-городського князя, що Богдан Хмельницький, «маючи владу над усіма руськими землями, стане монархом, що матиме 100-тисячну армію».

Так розуміли становище України після 1654 року політики. Шведський король Карл-Ґустав IV писав Хмельницькому в 1656 році: «Ми знали, що між Великим князем Московським і народом Запорізьким зайшов певний договір, але такий, що полишив свободу народові цілою і непорушною»." Французькі урядові кела вважали, що Переяславський договір потрібний був Україні як тимчасовий перепочинок у боротьбі з Польщею, що мета Хмельницького – бути володарем України. 1657 року посол австрійського цісаря, архиєпископ барон Парцевич, вітав Богдана Хмельницькоге та його «вельможних і славних радників, що становлять цю славну й войовничу республіку»^ Дійсно, бачимо низку договорів різних держав з Україною, як повноправною, незалежною державою.

Не зважаючи на теке одностайне розумінння сучасниками суті угоди України з Москвою, в історіографії не лише московській, але й в українській, як вище зазначено, і досі не встановилося твердої опінії про те що саме являла собою ця угода.

Не зупиняючись на загальноприйнятій російеькій версії про повне підданство України, яка спростована вже наведеними вище фактами, зупинимооя на таких поглядах: 1. Унія України з Москвою: а) реальна (М. Дьяконов, О. Попов); б) персональна (В. Сергеевич, Р. Лащенко); 2. васалітет (В. Мякотін у своїх перших пра-цях, М. По-кровеький, почасти М. Грушевський, І. Крип'якевич, М. Слабченко, Л. Окіншевич, М. Петровськии, А. Яковлів у своїх перших працях); 3. Протекторат (почасти М,-Грушевський, І. Крип'якевич, Д. Дорошенко, Б.