Однак з початку XVI сторіччя польська держава змінює своє ставлення до бояр. З розвитком військової техніки - переходом армій на вогнепальну зброю - велика кількість дрібних професійних рицарів стає уже непотрібною. Цей процес характерний для всієї середньовічної Європи. При цьому феодальна держава визнавала належними до шляхти лише тих осіб, які мали підтверджені права на феодальні землеволодіння (землю з селянами). Більшість бояр-слуг, які володіли землею на звичаєвому праві, таких підтверджень не мала. Тому тільки частина з них була визнана "боярами-шляхтою", а в інших почали масово відбирати землі. У перспективі їх чекала доля перетворитись у феодальне залежних селян. Юридичним актом, який узаконював процес знищення боярства, була так звана "Устава на волоки" віл 1557 року.

Люблінська унія 1569 року, коли Україна потрапила під владу Польської Корони, до краю загострила ситуацію. Адже польське право взагалі не визнавало існування подібної суспільної групи. Поставлене на грань знищення боярство змушене було вести виснажливу боротьбу за збереження своїх прав. Природніми союзниками бояр-слуг стали при цьому їхні давні партнери по спільній прикордонній антитатарській боротьбі - козаки. І саме боярство, щоб підкреслити свою відбирувану владою свободу, поряд із старою назвою "рицарі" починає вживати назву "козаки" - вільні люди. Так, за історично короткий строк (1550 - 80-х років) відбувся досить швидкий процес масового покозачення боярства, або, інакше кажучи, "обоярення" козацтва. При цьому останнє з невеликої і досить аморфної маси степових промисловиків раптом перетворилось у значну, добре організовану групу населення із давніми військовими і суспільними традиціями.

Спроби уряду знищити це нове козацтво-боярство ніяких результатів не дали і не могли дати. Адже Україна, на відміну від інших європейських країн постійно потребувала великої кількості воїнів для ведення антитатарської боротьби. Це була об'єктивна необхідність і польський уряд був змушений це визнавати, так само, як і зважатл на силу опору козацтва. Тому в Польщі вирішили, що коли вже не можна знищити козаків, то треба якось приручити їх і юридичне оформити їхнє існування в нових правових умовах. Таким чином виник певний компроміс між владою і боярством-козацтвом. Влада, заперечивши рівність бояр-слуг із шляхтою, все ж мусила погодитися, що вони є не простими "хлопами", а окремим вільним привілейованим суспільним станом. Це і було підтверджено козацькими реформами 1570-х років.
І от приблизно в цей складний період, не пізніше початку 1580-х років розпочинається козацька кар'єра Криштофа Косинського. Він був шляхтичем, родом з Підляшшя. Національність і релігія Косинського невідомі. Він міг бути православним українцем, окатоличеним українцем, або навіть "уродзоним" поляком. Для козацтва другої половини XVI сторіччя ці фактори не грали ніякої ролі - головним була вірність військово-корпоративним інтересам. На релігійні й національні проблеми козацтво стало звертати увагу значно пізніше. Незрозумілою загадкою для багатьох читачів може бути шляхетське походження козацького ватажка. Виховані радянськими шкільними підручниками, ми уявляємо козацтво єдиною масою втікачів-кріпаків із загостреним класовим чуттям, переповнених ненавистю до панів-гнобителів. Не можна сказати, що це уявлення зовсім помилкове, але воно відображає тільки частину справжньої картини такого складного соціального утворення, як козацтво. Описаний вище процес покозачення боярства в певній мірі спростовує подібні примітизовані стереотипи. Козаки-бояри, у свою чергу, не почували загальної ворожості до шляхти. Подібне відношення велося від історичної пам'яті про давню єдність військово-рицарського стану, до якого входили і шляхта, і боярство. Згадаємо, що навіть значно пізніше розглядуваних подій, у розпал Визвольної війни, Богдан Хмельницький постійно підтверджував українській шляхті її права і привілеї.

До кінця XVI сторіччя козаки остаточно розірвали попередні дружні відносини з магнатською верхівкою пануючого класу, яка в соціальній сфері проводила жорстоку кріпосницьку політику. Проте для української шляхти двері до козацтва були відкриті завжди без будь-яких обмежень. Шляхетсько-боярський елемент у козацтві, становив його провідну, політичне зрілу групу. З нього виходила основна частина козацької старшини, у тому числі гетьманів, кошовий отаманів, полковників. Січове товариство принципово не визнавало пріоритету крові, але успіхам шляхти в козацтві сприяло не походження, а те, що вони були більш освіченими, політичне розвинутими і змалку готувалися до військової діяльності. Це вигідно відрізняло їх від козаків-простолюдинів.

Автор сподівається, що подана вище інформація може служити своєрідними історичними координатами для кращого розуміння маловідомих читачеві процесів. А тепер звернімося до подій, які відображали ці процеси і були пов'язані з початковими етапами діяльності Косинського. Не викликає сумнівів, що він мав великий авторитет серед козацтва. З цього напрошується висновок, що майбутній гетьман спочатку провів серед запорожців не один рік. Можна припустити, що Косинський потрапив на Січ десь від початку сімдесятих до початку вісімдесятих років XVI ст. Він міг козакувати уже в Богдана Ружинського - найвідомішого князя - козацького ватажка після Дмитра Вишневецького. Цей молодий здібний воїн загинув у 1576 році при взятті фортеці Аслан-городок в пониззі Дніпра. Косинський міг брати участь у боротьбі за молдавський престол претендентів Івоні та Івана Підкови, підтриманих