твердо продовжували антитатарську боротьбу. Це і Ян Орішовський - ополячений український шляхтич, який більше двох десятків років був одним з керівників реєстровців і користувався авторитетом у всього козацтва. Багато старшин гинуло в безкінечних боях і битвах. Так, отаман Кулага наклав головою під час нападу на Козлів, не встигнувши вчасно покинути захоплене місто. Інші старшини просто зникали з історичної арени після однієї-двох згадок, як, наприклад, Лук'ян Чернинський, Це могло означати або загибель, або, в кращому разі, скинення з урядування. І тим більше поваги заслуговують ті особи, яким вдавалось очолювати козацьку вольницю упродовж кількох років. Довге козакування Косинського висунуло його в перший ряд серед козацьких ватажків, а наступні події поставили його на чолі козацтва.
У 1589 році виникла реальна загроза війни між Туреччиною і Річчю Посполитою. Як головний привід до конфлікту турки висували козацьке питання, тобто напади козаків - підданих Польщі - на турецькі володіння. Однак, це був усе ж привід, а не причина. Наприкінці XVI ст. правлячі кола Туреччини вирішили почати новий наступ на "гяурів", аж до повного підкорення всієї Європи. Невдовзі розпочалась і війна народів південно-східної Європи проти турецького панування. Тому загрозу нападу Туреччини на Польщу можна розглядати як прояв загальної османської політики щодо християнського світу.
Польський уряд був приголомшений таким розвитком подій. Небезпека змусила готувати мобілізацію всіх можливих військових сил. Тому, замість розправи з козаками, як вимагали того турки, уряд запросив їх на службу. На сеймі 1590 року схвалено план мобілізації стотисячного війська, в тому числі двадцяти тисяч козаків. Швидко набрали три тисячі реєстровців - тисяча кінноти і дві тисячі піхоти. Вони були розташовані на Поділлі поряд з польськими частинами.
Під час гарячкових приготувань, 25 квітня 1590 року, король Сигізмунд III направив до козацького гетьмана Войтеха Чановицького універсал з наказом перейти під командування брацлавського воєводи Януша Збаразького. При цьому король нагадав, що "через посланців наших Загоровського і Косинського про це раніше до вас писали.". Тобто, виявляється, що на початку 1590 року Косинський був посланцем короля до козаків (!!!). Як опинився він у такій ролі й чи не суперечить це всьому сказаному вище про козакування Косинського? Швидше всього, що не суперечить. Справа в тому, що до кінця 1580-х років козакування магнатів і шляхти було досить поширеним явищем. Згадаємо хоча б козакування українських князів Вишне-вецьких і Ружинських. І хоч уряд з підозрою ставився до подібних осіб, але все ж вони залишалися повноцінними громадянами країни. Тому зрозуміло, що король мав усі підстави використати досвідченого в козацьких справах шляхтича в ролі свого посланця.
На користь козацького "походження" Косинського промовляє той факт, що його ім'я не зустрічається ні серед королівських чиновників, ні серед військовослужбовців Речі Посполитої того часу. Направити ж до козаків випадкову людину уряд у цій ситуації не міг. Скажімо, другий посланець - Ф. Загоровський був ротмістром королівського війська і його поява серед козаків диктувалася необхідністю посилення контролю над козацтвом з боку військового командування. Цілком можливо, що Косинський опинився при королівському дворі як козацький старшина для координації дій козацтва і державної влади в зв'язку із загрозою війни. А потім, як "уродзоний" шляхтич, - направлений до козаків з відповідними інструкціями вже від імені короля. Очевидно, уряд розраховував на лояльність Косинського. Щоб підкреслити значимість нинішньої служби, він надав Косинському і Загоровському, а також козацькому гетьману Чановицькому (також шляхтичу) земельні пожалування. Косинський отримав маєтки Рокитне й Ольшаницю на Білоцерківщині. При цьому були швидко виконані всі необхідні формальності - до Києва прибув королівський дворянин і в гродському суді оголосив про введення у володіння маєтками названих осіб згідно королівській волі.
Однак, у 1590 році загроза війни для Речі Посполитої минула. Турки справді зібрали певне військо і направили його в Молдавію. Але, побачивши, що поляки готуються до серйозної боротьби, погодилися на переговори. Угоди було досягнуто за рахунок козацтва. Поляки обіцяли туркам вивести всіх козаків з дніпровського низу і розправитися з усіма непокірними. Зробити це польський уряд не мав сил, тобто подібні спроби могли тільки роздратувати козаків. Будь-кого могла вивести з себе рідкісна непослідовність польської політики - неодноразові переходи від репресій у спокійні часи до заохочень до служби під час небезпеки. Навіть найбільш лояльне до уряду реєстрове козацтво зазнавало подібних метаморфоз. Після досягнення угоди з Туреччиною кількість реєстровців зменшилася з трьох до однієї тисячі чоловік. Нещодавно набрані для святої справи оборони Батьківщини козаки раптово, внаслідок зміни політичної кон'юнктури, опинилися поза законом, і, зрозуміло, поповнили ряди незадоволених.
Більше того, польський уряд не виконував своїх зобов'язань і перед тими, хто залишався в реєстрі, їм, як і коронному кварцяному війську, належала певна плата, хоча б у розмірі відшкодування за особисті витрати. А на відміну від тих же королівських жовнірів, козаки ще й озброювалися за власний кошт. Але польський уряд не мав грошей, щоб платити козакам, бо коли загроза турецької навали минула, шляхта відмовилася сплачувати податки на військо. Єдине, на що спромоглася влада щодо козаків - це видати проти них грізні ухвали. Загалом, дії польської сторони виглядали справжньою провокацією до антиурядових виступів. Тому обурення козацтва в 1591 році було на рідкість одностайним.
Воно накладалось на більш глибокі соціально-економічні суперечності в житті України кінця XVI ст., породжені наступом кріпосницьких відносин