Сірником, кинутим у цю вибухонебезпечну атмосферу, стала, очевидно, особиста справа Косинського. Недавнє надання йому маєтку Рокитне на Пороссі виявилося пустою фікцією. На перешкоді Косинському стали К. Острозький і його син Януш. Вони вже давно вважали ці землі своєю власністю і внаслідок маніпуляцій документами добилися того, щоб це було визнано.

На той час рід Острозьких повністю домінував в Україні і був наймогутнішим у всій Речі Посполитій. Сучасники писали, що К. Острозький міг би претендувати на королівський трон, якби не був схизматиком (православним). Острозькі мали у власності понад тисячу сіл і містечок, займали ключові адміністративні посади на українських землях. Сам старий князь був Київським воєводою. Його син Януш - воєводою Волинським. Разом ці воєводства становили більшу частину України. Януш займав ще ряд Дрібніших посад, у тому числі білоцерківського старости, якому якраз і підлягало Рокитне. Зрозуміло, що Косинський не міг тягатися з магнатами в судовому порядку, скаржитися на Острозьких самим же Острозьким. А королівська влада не мала над ними ніякої сили.

Звичайно, невідомо, як повів би себе Косинський, якби отримав обіцяне пожалування. Ми знаємо немало прикладів, коли шляхтичі, "покозакувавши" і задовольнивши цим свій гонор, поверталися до розміреного поміщицького життя. А у випадках конфліктних ситуацій навіть ставали запеклими ворогами козацтва. Можливо, Косинський і не зрадив би козацькому товариству, але залишився б толерантним до властей, як подібний біографією до нього Ян Орішовський. Однак, у 1591 році перед ним постав інший вибір - проковтнути приниження, або спробувати постояти за себе. Шляхетський і козацький гонор, помножений на загальне обурення козацтва, привели його до бажання провчити магнатів силою. А оскільки Острозькі були представниками пануючого класу властей, а Косинський ватажок козацтва, то цей конфлікт переріс у конфлікт козацтва з місцевою владою в Україні. Зрозуміло, що в подібній ситуації не слід перебільшувати значення в розвитку подій особистої образи окремої людини. В історії козаччини такі закиди робляться на адресу більшості козацьких лідерів - від Косинського і Наливайка до Павла Полуботка. Однак особисті проблеми цих осіб були лише відображенням загальної соціальної атмосфери суспільства.

Рішуче бажання Косинського постояти за свої і козацькі інтереси привернули на його бік усіх невдоволених. З літа 1591 року він іменує себе гетьманом і в такій якості визнається козацькою вольницею. Важливо відзначити, що до своєї смерті у 1593 році Косинський був єдиним гетьманом для всього козацтва, хоча в традиціях тих часів було паралельне гетьманування - керівництво великими загонами декількох ватажків. Це свідчить про одностайність підтримки Косинського всіма групами козацтва.
Більш далекоглядні польські діячі розуміли необхідність зняти напругу у відносинах з козацтвом виплатою йому грошей. Але державна машина країни вперто не бажала розставатися з тими фінансовими крихтами, які їй давала шляхта. Так, Ян Потоцький, кам'янецький староста і керівник військової оборони подільського прикордоння, у червні 1591 року отримав від коронного підскарбія розпорядження взяти для козаків гроші в Раві Руській з місцевої кварти, але це не відповідало встановленому порядку. Про плату козакам бідкались канцлер і коронний гетьман Ян Замойський і навіть львівський католицький архієписком, але в першій половині 1591 року козаки її так і не побачили. Офіційний патрон козацтва Микола Язловецький писав до Я. Замойського про необхідність заплатити козакам, щоб запобігти новій біді. А біда насувалася хоча б тому, що низовці, звільнені поведінкою державної влади від обов'язків перед нею, знову збиралися в похід на "неприятеля хреста святого". Частина з них на чолі з Горностаєм нібито вирушала на море, а декілька тисяч чоловік, під керівництвом Косинського хотіли йти в Молдавію. Це надзвичайно налякало польські власті. За розпорядженням короля Язловецькому все ж вдалося умовити козаків, очевидно, знову обіцянками плати, і похід в Молдавію зірвався.
В результаті козацька енергія спрямувалася в іншому напрямку - на волость. У серпні 1591 року з містечка Пикова на Поділлі Косинський розіслав листи до різних козацьких загонів із пропозиціями приєднуватися до нього, аби добитися справедливості - "мусимо самі промишляти". І промишляння розпочалося. В жовтні козаки зайняли міста і містечка Переяслав, Білогородку, Білу Церкву, Трипілля, Київ. Під опорними пунктами волинських володінь князів Острозьких - Острополем і Костянтиновим - спалахували невеликі бої козаків із загонами Острозьких. Останні, очевидно, твердо вирішили не пускати козаків на Волинь, але Київщиною змушені були поступитися. На зайнятій місцевості Косинський звелів населенню присягнути козацтву. Зокрема, присягли на послух козакам жителі Канева і Черкас, Богуслава, і Корсуня. В Білій Церкві за наказом Косинського розстріляли "п'ятеро шляхтичів, які відмовилися визнати "козацький присуд". У захоплених замках козаки забирали гармати, порох, ядра, рушниці та інше військове спорядження. Загальна кількість козаків, які діяли під проводом Косинського сягнула до п'яти тисяч чоловік. Резиденцією козацького гетьмана стала Біла Церква.

Покидаючи Білу Церкву наприкінці грудня 1591 року Косинський особисто заглянув до будинку помічника князя Острозького місцевого підстарости князя Курцевича-Булиги. Козаки відкрили комору, і Косинський забрав звідти майнові документи князів. Це були