належали Острозьким, маєтки - також. Окрім Острозьких, козаки зводили рахунки і з дрібними чиновниками. Вони страждали десятиріччями від їхнього свавілля та різноманітних поборів і утисків. Урядники брали з козаків непомірну плату за провіз продукцій промислів з низу на волость, знущалися з козацьких сімей під час відсутності господарів, накладали на них різноманітну повинність. На слабку місцеву владу лягало і виконання всіх нереальних постанов уряду по приборканню козацтва. Кампанії по знищенню козацтва (через слабкість польської держави) ніяких результатів не давали, а незадоволення козацтва подібними діями спрямовувалося проти місцевих властей. Звичайно, ті пристосовувалися до ситуації як могли, нерідко ігноруючи нереальні розпорядження Варшави. Але загалом, давнє мирне співжиття місцевої влади і низовців поступилося місцем конфронтації між ними.
Для розвитку подій велике значення мала пасивна поведінка київського воєводи Костянтина Острозького. Здається, він мав би здійснювати енергійні заходи по приборканню козацтва. Але князь не прагнув до боротьби, хоча мав можливість особисто виставити більше трьох тисяч озброєних слуг. Відповідь на таку дивну поведінку магната слід шукати як у сфері економічній, так і психологічній. Маєтки Острозького на Київщині, в яких господарювали козаки, ще тільки заселялись і не приносили князю особливого прибутку. Відповідно і козаки не могли завдати йому серйозних збитків. Що стосується психологічного фактору, то старому князю було нелегко перенести різку зміну взаємовідносин між козацтвом і магнатерією. Все своє довге життя він вважався покровителем козацтва. Про тісні зв'язки Острозького з козаками неодноразово свідчили польські, турецькі й татарські інформатори ще з часів Баторія. Каральна акція проти козаків принесла б Острозькому як великі фінансові витрати і загибель власних людей, так і остаточну втрату прихильності козацтва, якою українські магнати все ж дорожили. Тому князь своїми руками не волів розправи над козаками. Він просив у польського сейму допомоги військом і грошима, а без цього відмовлявся нести відповідальність за події у ввіреному йому воєводстві.
Щоб якось зменшити тиск козацтва, українська магнатерія влітку 1592 року спробувала спрямувати енергію бунтівників у вигідне їй річище - на пустошення московських кордонів або виправи проти татар. Ідеологом такої політики щодо козацтва був тодішній київський католицький біскуп Йосиф Верещинський. З цього приводу московський уряд отримав тривожну звістку: "...біскуп київський та князь Олександр Вишневетський та староста Остринський Лаврін Ратомський наймують черкас атамана І.Косинського та інших і від короля їм сукна і гроші валяють, щоб вони йшли під Чернігів". Посилання старост "'йа короля було явним перебільшенням, але не викликає сумнівів, що за цими заходами стояла фігура Острозького. Князь неодноразово висував претензії на Чернігово-сіверські землі, як своє спадкове володіння. Для подібних відправ на московські рубежі магнати завжди знаходили немало бажаючих. Скажімо, князі Вишневецькі поширювали свої володіння на Лівобережжі в основному за допомогою козаків. Однак зараз козацтво серйозно зайнялося справами на волості й виманити його звідси ніяк не вдавалося. Навіть спроба Й. Верещинського організувати великий похід на татар зазнала повної невдачі.
Козаки спрямовували свої дії в протилежному напрямку - на всю Київщину, Східне Поділля і на Волинь. Сам Косинський влітку 1592 року перебрався на південний схід Волині до містечка Острополя і звідти громив маєтки свого ворога Острозького. В селах, де стояли козаки, вони вводили свою владу. Це служило прекрасною рекламою козацтву. Селяни бачили людей, які жили вільним життям, без пана, без орендаря та урядника. Спроба Острозького в серпні 1592 року розбити Косинського закінчилася поразкою князя, що зміцнило становище козацтва.
На опанованих територіях козаки намагалися встановити свій порядок. У новому королівському універсалі з цього приводу вказувалося, що козаки не тільки "способом неприятельським" здобувають маєтки і міста, "а що важливіше, як шляхетського, так і міщанського стану людей до віддавання собі присяги і послушенства примушують". Уряд чітко усвідомлював, у чому полягає найбільша загроза існуючому ладу - в створенні альтернативних політичних структур. Подібні свідчення польських властей показують, що боротьба козацтва носила насамперед соціально-політичний, а не соціально-кримінальний характер. Козаки, хай і непослідовно і несвідомо, але виступали не тільки елементом деструктивним, але і в певній мірі - творцями нових адміністративних відносин. Згадані документи про "козацькі присуди" відображають початок процесу творення на волості нової, козацької влади - на противагу державній владі Речі Посполитої. У найближчі роки ця діяльність привела до створення козацьких громад у містах і селах, а пізніше - виросла у військово-адміністративний устрій України. Криштоф Косинський, який керував цими діями козацтва, у певній мірі може вважатися провісником майбутньої козацької республіки.
Козаки, звичайно, не підозрювали, які грандіозні наслідки можуть бути з їхньої діяльності і більше цікавились днем насущним. Пробувши все літо на волості й, маючи в перспективі ту ж волость аж до весни, вони вже планували собі заняття на наступний рік. З приводу їхніх планів маємо надзвичайно цікавий документ - грамоту Бориса Годунова до Криштофа Косинського, дану у відповідь на посольство запорозького козацтва до царя. Годунов вказував, що козаки "в грамоті своїй царській величності писалисте, що государ ваш король з турським помирився, а вас-то зараз у Києві козаків людей годних три тисячі. І одні хочуть йти до царя християнського до землі угорської, а інші до короля шведського, тільки ще на цю зиму у Києві жити будете". І козаки пропонували царю свої послуги "проти котрихось неприятелів", маючи на увазі насамперед татар. Москва