У грудні 1923 року видатного українського історика обирають академіком АН УРСР, за ним резервується кафедра української історії, власті запевнюють його, що він матиме на Україні всі можливості для продовження фундаментальної наукової роботи. У березні 1924 року родина Грушевських після тривалої еміграції повертається на Україну. Протягом 20-х років навколо М. Грушевського створюється школа дослідників різних напрямків історії, культури, літератури українського народу, відтворюються академічні інституції.

Вчений налагоджує контракти із науковим зарубіжним світом, насамперед у Європі. Колишній голова Центральної Ради повністю відходить від політичної діяльності, але постійно перебуває під гласним і таємним наглядом Державного Політичного Управління (ДПУ).

Але попри все, то були плідні для нього роки. Виходять чергові томи його фундаментальних досліджень, з’являються нові покоління істориків. Визнання світового значення його наукової діяльності стало святкування 60-річчя вченого енциклопедиста в жовтні 1926 року. З цієї нагоди на адресу М. Грушевського надійшли поздоровлення з наукових центрів США, Німеччини, Австралії, Чехословаччини, Польщі й інших країн, від різних установ Росії й України, приватних осіб. Не було лише вітання від офіційних властей.

Зрештою, в 1931 році вчений переїжджає до Москви, де його фактично інтернують, ставлять під постійний нагляд ДПУ, часто викликають на допити, але дають можливість працювати в архівах. Ніби відчуваючи наближення кінця, вчений, незважаючи на значну втрату зору продовжує інтенсивно працювати. Він закінчує X том “Історії України-Руси”, який був відредагований і виданий його дочко Катериною Михайлівною. Підготував М. Грушевський і рукопис XI тому, який зник з Центральної наукової бібліотеки АН УРСР уже в повоєнні роки при загадкових обставинах. У цей же період він закінчує роботу над VII, VIII і частиною IX тому історії української літератури, видає серію трактатів з історії громадянської думки XVIII століття на Україні.

Але коло смертельної небезпеки, по суті замикається. Ще під час перебування М. Грушевського на Україні ДПУ інкримінувало йому ідейне керівництво так званим “Українським національним центром” (УНЦ). Певна річ, що навіть найменших доказів існування такої організації не було. Але слідчі ДПУ це не брали до уваги. Вони буквально тероризують вченого безперервними викликами на Луб’янку, влаштовують цому “співбесіду” з катом українського народу Лазарем Кагановичем.

Восени 1934 року дружина історика Марія Сільвестрівна домоглася дозволу на короткочасну поїздку до Кисловодська, щоб трохи підлікувати чоловіка. Під час перебування в санаторії для вчених М. Грушевський раптово помер. Йому минуло 66 років, попереду ще могли бути роки плідної праці.

Науково-педагогічна й публіцистична спадщина М. Грушевського не обмежується його капітальними працями, трактатами, статтями, численними курсами лекцій, які він читав з університетських кафедр. Дбаючи про поширення історичних знань, учений поряд з уже згадуваним вузівським підручником написав ще й дві книжки для школярів. Перша з них – “Про старі часи на Україні. Коротка історія України” – відразу витримала кілька видань і дійшла до нас у вигляді бібліографічного раритету. Друга – “Історія України, приладжена до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх” – побачила світ 1920 року, але значного поширення не набула. Майже весь тираж цього видання був знищений ще за життя автора.

Задум створити популярний підручник з історії виник у М. Грушевського давно. “Як тільки настала якась свобода українському слову в Росії (1905), - писав він у передмові до своєї “Ілюстрованої історії України”, - першою моєю гадкою було – що тепер можна буде здійснити сей давній замір – видати приступно написану ілюстровану історію України. Перше, одначе, я задумав видати коротку популярну історію, котра й вийшла весною 1907 року під назвою “Про старі часи на Україні”

Пропонований підручник – то є ретельно відредаговане і , справді, як писав сам автор, приладжене для учнів видання “Ілюстрованої історії України”. Тому й особливих коментарів книга не потребує. Звичайно, вона повністю відповідає концепції вченого, в основу якої покладено не династичну генеалогічну форму, яка властива для традиційної школи, в тому числі і московської, а соціально культурний підхід. Грушевський досліджує не діяння князів і царів, а суспільно-політичний лад, культуру, етнографію, правові засади – все те, що створює специфічний соціум, який зветься народом. Саме така історична концепція дала змогу її авторові дійти висновку, що кожен з трьох народів, які утворили свої територіальні об’єднання на терені колишньої Київської Русі, - українці, росіяни і білоруси – мав свої глибокі відмінності при наявності, певна річ, загальних і спільних елементів.

У статті ”Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства”, видані 1904 року у Петербурзькому академічному збірнику “Статті по славяноведению”, вчений заперечує схему великодержавних вчених, за якою історія Володимиро-Московського князівства XIII – XIV століття сполучалася з історією полудневих племен Київської держави. М. Грушевський доводить, що київський період в історії українсько-руської народності штучно, шляхом маніпулювання одним лише генеалогічними “ преємствами” пов’язується з володимиро-московським князівством, що це були різні держави з різним рівнем розвитку культури із самого етносу.

За такою концепцією штучного прилучення “київського періоду” до державної й культурної історії великоруського народу вважає вчений, “українсько-руська народність виходить на арену історії в XV –