Реферат на тему:

“Митрополит Андрій Шептицький”

17 січня 1901 року, в переддень Навечерія Богоявлення, на початку нового року і нового століття, в архикатедральному соборі Святого Юра у Львові відбулася торжественна інтронізація – вступ на владичий престол – нового митрополита Галицького, архиєпископа Львівського і єпископа Кам’янця-Подільського. Ним став 35-річний Роман Марія Александр граф на Шептицях Шептицький, який у чернецтві прийняв ім’я Андрея. Властиво, він був іменований на галицького митрополита ще в кінці 1900 р., але ув очах церковної і народної громади ставав владикою і пастирем саме нині, 17 січня, та й для нього самого цей день важив дуже багато.

Галицька митрополія означала в той час Греко-Католицьку Церкву, а собор Св. Юра – це, звісно, був і є мініятюрний галицький Ватикан. Сам Галич, який дав назву історичній землі та митрополії, давно полишив свою величну княжу історію в непам’яті і мало чим вирізнявся з-посеред інших містечок коронного краю, що ж до наявного в митрополичому титулі Кам’янця-Подільського, то він давно вже перебував у російській займанщині і на початку XX ст. не мав серед своїх мешканців, здається, жодного живого греко-католика. (Однак, під час Другої Світової війни православні священики і миряни Кам’янця зверталися до митрополита Шептицького по допомогу – фінансову і суто церковну: книги, ризи, літургійне начиння тощо, – посилаючись на те, що він же є єпископом їхнього міста, – і митрополит у допомозі не відмовив.)

Отже, початок року і початок сторіччя. Митрополит очолюватиме Греко-Католицьку Церкву 44 роки, проведе її крізь усі бурі й потрясіння першої половини XX віку, коли Галичина п’ять разів мінятиме державні кордони і кольори, її розтинатимуть чужі армії, вона переживе своє “переселення народів”, врешті вона майже загине, зникне, як майже зникне в ній Греко-Католицька Церква, – але світлий день 17 січня 1901 року ще нічого цього не віщує, ще цілковито належить XIX вікові, молодому митрополитові і, здавалося б, невмирущому австрійському цісареві. XIX сторіччя закінчиться в Галичині пізніше: 3 вересня 1914 року об 11 годині 45 хвилин, коли Львів окупують російські війська.

На початку XX сторіччя – щоб провести аналогію до Pax Romana за часів Октавіяна Авґуста – европейські держави, і одноцільні, й клаптикові, лежать у мирі, війни точаться десь на узбіччях і узбережжях християнського світу, десь на півдні Африки, на Кубі або на Філіппінах. У центрі Европи також панує свій “австрійський мир”, завдяки якому, попри всі балканські конфлікти, поштівки з Сараєва доходять до Львова за два дні.

Восьмий (після відновлення митрополії в 1808 р.) галицький митрополит на разі є для галичан загадкою. Їх, звиклих до церковної геронтократії, вражає його молодість і висока, велична постава. Вражає і його стрімка кар’єра: 1888 – вступ до василіян у Добромилі, 1892 – священик і чернець (ієромонах), 1896 – ігумен Онуфріївського монастиря у Львові, 1899 – станиславівський єпископ, і ось тепер – галицький митрополит. Хто він? Троянський кінь, руйнівник Церкви і народного життя, польський підісланець, “Конрад Валленрод”, як у 1908 р. обізвав його Кирило Трильовський, чи своєрідний Deus ex machina, народний ізбавитель, шевченківський “апостол правди і науки”?

“Я з діда-прадіда русин і полюбив нашу Церкву і наш святий обряд цілим серцем”, – написав він у першому пастирському листі, коли став станиславівським єпископом.

Так, на початку, підо впливом родинної традиції, він почуває і називає себе радше русином, ніж українцем. Звичайно ж, у тодішній австро-угорській займанщині слова русин, руський були рівнозначними словам українець, український. Тож “русинство” митрополита Шептицького аж ніяк не означало москвофільства, яке вважало, що на всьому просторі від Перемишля до Владивостока, від Лемківщини до Льодовитого Океану живе єдиний неподільний “руський народ”. У митрополитовому словнику існувало радше поняття “руський світ”, який населяють три великі східньослов’янські народи і який треба привести до унії з Римом.

Задля цього приведення митрополит пускався в небезпечні виправи інкоґніто на терени Російської Імперії. В 1908 р. одна з таких виправ (до Білорусі) мало не скінчилася арештом: “Відростивши бороду, за пашпортом д-ра Олесницького він їде до Вільни, до Мєнська, до Слуцька, потім до Москви й Петербурґу. По дорозі з Мєнська до Вільни обкрадено його, взяли й документи. Ґазета “Новое Время” погрожувала тоді, що вдруге митрополита вже не пожаліють, а “изловят і посадят” (А. Луцкевіч, “Мітрапаліт Шептицкі і бєларускі рух”).

Немислимим ув очах східніх українців ризиком була відправлена митрополитом у Києві в 1912 р. (часи антиукраїнської реакції) панахида за Шевченком. Псевдоґотичний Миколаївський костел, де сам-один митрополит правив панахиду, оточила кінна поліція, здавалося, от-от дійде до кривавої сутички, проте, вочевидь, по-справжньому духовна і велична постава Шептицького (та його по-справжньому християнська проповідь) змогла відвернути таке лихе закінчення богослужби.

Поступовий перехід Шептицького до визначення себе як українця бачимо лише в 1912–1923 рр., надто підо впливом визвольних змагань 1917–1919 рр., а остаточно – вже за Польщі.

Любов митрополита до слів Русь, русин можна б пояснити шляхом, що його він пройшов, повертаючись до народу і віри предків. Шлях цей вів через красу слов’янських кириличних літер, через велич старовинних ікон і церковних обрядів. “Ще заки я навчився читати й писати, ще дитиною, коли я не здавав собі справи з почувань, я серцем відчував красу старої нашої ікони. Я був відай дуже малим хлопчиком, коли в