Зростання авторитету митрополита в українському суспільстві:

1. Тільки поволі вдалося Шептицькому перебороти нехіть і упередження українського громадянства до Св. Юра, це треба ствердити на противагу рожевим тонам багатьох сучасних біографів-”агіографів” митрополита (“Між ними [себто укр. громадянством і св. Юром] існувало взаємне зрозуміння, гармонія і співпраця”, пише, напр., Степан Баран). Удалося перш за все завдяки особистим рисам Андрея Шептицького. І сам митрополит, і громадянство мусили пройти певну еволюцію. Спершу – і довго – в українській громаді існувало підозріння, недовіра і вичікування. Це видно хоча б на прикладі неприхильного ставлення галичан до надання заснованому митрополитом Церковному Музеєві назви Національного (національним може бути тільки музей НТШ, твердив Грушевський).

2. Деякі несподівані акції митрополита, в яких він виявив свою рішучу солідарність із українським суспільством: 1901 року закрив – на превелике здивування австрійського міністра освіти – гр.-кат. семінарію на знак підтримки сецесії українських студентів із Львівського університету. 1903: приєднався до бойкоту українськими депутатами галицького сейму.

3. Подія, яка підживила неприхильне ставлення укр. громадськости до митрополита, – осуд Січинського. Послання перед Томиною Неділею 1908 р. Обурення “патріотів”. Народ по селах співає: “Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!” Масове надавання дітям імені Мирослав. Послання було продиктоване не тільки християнськими мотивами, але й політичними: його вимагав Відень як передумову для натиску на поляків, щоб ті зробили українцям поступки (Вол. Дорошенко). Тож іще раз зазначмо: ставлення укр. громадянства до митрополита Шептицького напередодні Першої Світової війни не було таким рожевим, як змальовують його теперішні агіографи.

Але зближення між обома сторонами йшло.

Митрополит, зазначмо для прикладу, не міг, хоч би й хотів, так просто усувати москвофілів з парохій (цього очікували від нього українські кола), – це було неприпустиме за австрійськими законами.

4. Найбільш вдала акція Шептицького – 1914: досягнення домови з польською стороною про виборчу реформу, яка б збільшила політичне представництво українців у галицькому сеймі. Здійснити її завадила, звісно, війна.

Загальна позиція митрополита у політичних справах: закликає духовенство не ув’язуватися в політику і сам подає приклад; як галицький митрополит він ex officio був депутатом віденського парляменту і галицького сейму, але в стінах обох цих шановних закладів до 1914 р. з’явився лише двічі і обидва рази виступав не на політичні, а на освітянські теми. Духовенство може мати лише духовний авторитет (рішучий відхід від політиканства у стилі Сильв. Сембратовича). Цим духовенство здобуде собі незалежність (воно повинне не боятися засуджувати нехристиянські акції, такі як убивство Січинським графа Потоцького). Від цього, на глибоке переконання митрополита, виграє і український національний рух, і Греко-Католицька Церква. Ця позиція надалі виявилася надзвичайно плідною і мудрою.

5. Найбільше прихиляли до святоюрського владики його особисті риси; він був надзвичайно приступний і тактовний із людьми, у спілкуванні з ним не відчувалося з його боку жодного намагання перед кимось вивищитися, він мав завжди (!) відкриті двері для кожного. Потрапити на прийом до митрополита, якщо він був у Львові, не складало жодної трудности. Митрополит нікого не уникав. Усім він мимоволі починав імпонувати. Але швидше, ніж із інтеліґенцією, він тісно зблизився із народними масами.

6. Остаточно його авторитет утвердився під час Першої Світової війни.

Арешт Шептицького російською окупаційною владою 19 вересня 1914, в суботу, коло 10 год. ранку, – не був для нього жодною несподіванкою. Граф Шереметьєв дав йому, за доброю російською традицією, лишень дві години на збори. Претекстом для арешту послужила аж ніяк не войовнича проповідь у Волоській (Успенській) церкві у Львові, де митрополит говорив якраз про спільність східньохристиянських традицій галичан і окупантів, спільність, завдяки якій могло б народжуватися якесь порозуміння.

“Галичина в час окупації опинилася в руках поліцейської та чиновничої наволочі, що її посилано сюди на посади, а вона, користаючи з воєнного стану, робила, що хотіла” (М. Грушевський).

Звільнено митрополита з заслання лише стараннями красноярського (sic!) єпископа Никона, який звернувся з клопотанням до Керенського.

На розпити, як йому велося у важких умовах заслання, митрополит жартома ухильно відповідав, що там він зміг купу всього перечитати, на що ніколи не мав би часу в нормальних умовах.

Християнська велич: найбільше наполягали на арешті і засланні митрополита православні єпископи Антоній і Євлогій (Холмський) – як тепер говориться, україножери. І от у 1919 р., коли уряд УНР вислав їх за антинародну діяльність до Галичини, вони отримали допомогу від Шептицького!

Однією з малозгадуваних (але значущих для висвітлення його christianitas) соціяльних акцій митрополита було те, що він добився в австрійського уряду допомоги для вдів священиків.

Шептицький стояв вище галицьких неприхильностей і упереджень: якось дочка Франка (Анна) прийшла до митрополії просити про панахиду за батьком; її зустрів о. Михайло Цегельський і заявив, що Франко помер без Бога, і Церква не може і не буде за нього молитися; аж тут із-за дверей пролунав голос: “Помиляєтеся, отче Цегельський!”.

Рабин Єзекиїл Левін звертався до митрополита по допомогу (під час погрому у Львові), коли митрополит був під