“Завжди, коли я перебував у тих малих галицьких містечках, – а Ти їх, мамо, теж добре знаєш, – мені чомусь здавалося, що найбіднішими серед бідних то є жиди... І ці жидівські кагали, в яких більшість була біднота, були найпобожніші” (цитата з літературної містифікації Гр. Лужницького – “листів митрополита до матері”; в підґрунті цієї містифікації, проте, лежать справді якісь автентичні матеріяли, якими послуговувався Лужницький).

За Польщі становище українства в Галичині різко погіршилося; знову, як у середині XIX ст., провідну ролю почала відогравати Церква; якщо за Австрії митрополит був для українців одним із авторитетів, бо поряд з ним стояли й інші авторитети – напр., Голова Народного Комітету та Парляментарної Репрезентації, а також Голова НТШ, то за Польщі залишився один митрополит як “батько батьків”.

Цісаря не стало, як не стало і віденського парляменту, що були певною мірою арбітрами польсько-українських зіткнень. Варшавський сейм – то був уже не австрійський парлямент.

Тож за Польщі авторитет Шептицького серед українців – найвищий і незаперечний. НТШ обирає його в 1925 своїм дійсним членом.

Конфлікти за Польщі: в ніч із 22 на 23 серпня 1923 Шептицького заарештовують – хворого – на польсько-чеському кордоні з вимогою виступити з вірнопідданчою заявою щодо польської влади. Врешті-решт він зустрічається з президентом Войцеховським, і справа (після їхньої десятихвилинної розмови віч-на-віч) дещо залагоджується.

Широко відомі протести греко-католицького архипастиря проти руйнування православних храмів на Холмщині (1936-38; зруйн. 91 церква; пастирське послання-протест було конфісковане польською цензурою і поширювалося нелеґально) та проти ґвалтівного перетягання цілих сіл на католицтво (sui generis “реліґійна чистка” – за аналогією до сучасних етнічних).

Конфлікти з польськими окупаційними властями розгорялися і щодо дрібніших речей. За польським законодавством, уся документація мала бути ведена по-польськи. До митрополита постійно чіплялися під приводом того, що метрикальні книги Галицька Митрополія веде по-українськи. Тож коли причіпки в цій справі стали нестерпними, Шептицький у 1925 перевів усі метрикальні книги на латину.

Діяльність митрополита Шептицького як фундатора й організатора та мецената не має собі рівних. Лише одне з усіх звершених ним починань увічнило б його ім’я в історії України – а починань тих було сотні!

Засновує Український Національний Музей, купує в 1905 для нього приміщення за 34 тис. доларів (з доп. євреїв, бо поляк-власник не бажав продавати будинок українцям).

Церковні, гуманітарні фундації: найперша – Єпархіяльна бібліотека в Станиславові (передав 4 тисячі книг із особистої бібліотеки), Академічний Дім, Народня Лічниця, гімназії; клопотанням до чеського уряду врятував українську господарську академію в Подєбрадах. Був співзасновником українських банків.

Ним заснована Львівська Богословська Академія (1928; єдиний український вищий навчальний заклад за Польщі); на сиротинці передав разом 1 млн. доларів; посилав подарунки на Песах єврейським убогим дітям.

Заходами Комісії охорони природи при НТШ митрополит дав розпорядження утворити на землях Львівської митрополії заповідник кедрових лісів на горі Яйце, що біля Підлютого, та заповідник степової рослинности біля Чортової Гори на Рогатинщині. То були одні з перших природних заповідників у Західній Україні. Сприяв відкриттю курортів (напр., Черче).

Ця величезна діяльність митрополита мала небагато аналогів ув історії ХХ сторіччя, але нею він певним чином продовжував родинну традицію Шептицьких.

1284 князь Лев (?) надав Шептицьким грамоту на боярство, яке було підтверджене 1469 (з 1772 р. всі ці галицькі бояри стають “графами” й поступово асимілюються – польщаться). Однак у випадку Шептицьких що то було за “спольщення”? Чи є це аж таким однозначним? Дивовижний приклад, який заперечує оцю “одновимірну” спольщеність роду: зима 1862 (митрополит Андрей народився 29 липня 1865): “ми верталися саньми присмерком з далекої прогулянки і говорили про сподівану нашу першу дитину. Пам’ятаю, як у віддалі блимали прилбицькі світла, а коли ми перелітали через Чолгинські луки, тоді мій чоловік сказав: Якщо я матиму кількох синів, то я хотів би, щоб один із них став уніятським священиком” (спогади Софії з Фредрів (чехів за походженням) Шептицької).

Сини Яна і Софії Шептицьких: Станислав і Александр – вважали себе римо-католиками; Лев, Казимир (пізніший ігумен Климент), Роман (митрополит Андрей) – греко-католиками.

З дитячих пристрастей слід відзначити любов малого Романа до полювання. В домі панувала не так польська, як радше французька мова. Зі Станиславом, своїм братом-антагоністом, польським ґенералом, митрополит дипломатично говорив власне по-французьки.

Александр, землевласник, був убитий ґестапо в Замості 1940 року; Лев – убитий у Прилбичах НКВД (експлюататор!) 27 вересня 1939 з 13 членами сім’ї і слугами; енкаведисти викинули з гробівця кості батьків, зруйнували родинне гніздо Шептицьких, знищили цінні давні документи.

Найбільше випробування свого покликання Роман пережив, коли проходив реколекції в найдавнішому бенедиктинському монастирі Монте-Кассіно: “Під час молитви заволоділо мною нараз таке глибоке пізнання-візія, такої могутности й величавости латинської Церкви, її краси й духовних скарбів, що мені здавалося, що я не зможу від неї відірватися і поза нею не зможу служити Богові”.

Під час подорожі до Риму Роман зустрічається, зокрема, зі стареньким кардиналом Масаєю, і той дарує юнакові працю свого життя – етіопську граматику (ця коротка зустріч неабияк вплинула на Романів шлях до християнського Сходу); потім були подорожі до Києва і Росії, відома зустріч із Соловйовим, який у своїй теорії “всеєдности” обстоював возз’єднання розколених Церков.

Оце “з’єдинення” стало домінантою церковної