активну участь у визвольній війні 1773–1775 рр. під проводом О. Пугачова (Омелька Пугача), котрий перед цим набув, так би мовити, бойового досвіду в повстанні гайдамаків (Коліївщині) 1768 р.: є дані про те, що він сам якийсь час був запорожцем. Ця війна похитнула Російську імперію, перелякала Катерину II, і тісні зв'язки повсталих з Запорозькою Січчю, звичайно, прискорили прийняття рі-шення про знищення цього розсадника бунту й непокори, чи не єдиного острівця свободи в абсолютистській державі необмеженої монархії. Запорозька Січ була потрібна російському царизмові доти, доки імперія воювала з Туреччиною, розширювала свої південні володіння, проби-ваючись до Чорного моря. Тут без козаків обійтися було важко – вони і кордони охороняли, приймаючи на себе перші удари, і в походи на турків та їхніх союзників разом з російськими військами ходили (у XVIII ст. козаки брали участь у чотирьох війнах Росії з Туреччиною), і розвідку вели.
Особливо відзначилися запорожці в останній (для Січі) російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., коли всьому війську козацькому низово-му за доблесть оголосила подяку цариця Катерина II, а кошового Кал-нишевського, як уже згадувалося, і військового писаря Глобу 1770 р. нагородили золотими медалями (писаря, щоправда, медаллю без діа-мантів).
Запорозьке козацтво на якийсь час стало «модним» у придворних колах Петербурга. Багато російських вельмож і офіцерів прагнули за-писатися в реєстри Війська Запорозького, уславленого батальними пере-могами. Запорозьким козаком записався майбутній видатний полково-дець Вітчизняної війни 1812 р. М. І. Кутузов, відомий вчений Леонгард Ейлер
4 серпня 1770 р. записався до Кущівського куреня, туди ж 1772 р. записався і фаворит цариці, новоросійський генерал-губернатор Г. По-тьомкін, котрого козаки, за своїм звичаєм, нагородили прізвиськом Грицько Нечоса–через великі буклі його перуки. Підступний, підлий, він став одним з могильників Січі. На лестощі не скупився... «Запев няю вас чистосердечно, що жодного випадку не пропущу, де вбача-тиму принести будь-яку бажанням вашим вигоду, на справедливості й міцності засновану,– писав 21 червня 1774 р. новоросійський генерал-губернатор Потьомкін Калнишевському, котрого величав «нерозлучним другом», «милостивим своїм батьком».
Та не мине й року, як Запорозька Січ буде знищена саме старання-ми Потьомкіна, котрий 23 квітня 1775 р. виступить на засіданні цар-ського уряду з проектом її ліквідації. Доки розроблявся план цієї ка-ральної операції, цариця Катерина II у своїх листах на Січ «з матір-ною ніжністю і щедрістю» обіцяла запорожцям золоті гори, присип-ляючи їхню пильність. А тим часом придворний російський історіограф німець Герард Міллер, за дорученням уряду, розробив так би мовити «теоретичне забезпечення» для цієї ганебної акції, «науково обгрунту-вав» її необхідність і законність, похапцем сотворивши доповідні запис-ки – «Коротку виписку про малоросійський народ і запорожців» та «Міркування про запорожців». Монархіст і кріпосник, Міллер, будучи виразником офіційних поглядів на запорозьке козацтво як гніздо кра-моли, доводив, що Січ «не має права на існування», при її «несамови-тому управлінні», «злодійських умислах» є «політичною потворою». Насправді ж усе було простіше й страшніше – після перемоги над Ту-реччиною, фактичного підкорення Кримського ханства (офіційно ж Крим увійшов до складу Російської імперії 1783 р.), потреба в Запо-розькій Січі, на думку цариці, відпала, а існування цього «острівця, сво-боди» в тилу імперії було надто небезпечним для монархії і суперечило колонізаторській політиці царської Росії.
На початку червня 1775 р. величезне військо під командуванням ге-нерал-поручика П. Текелія рушило в напрямі Запорозької Січі. Вихо-дець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер П. А. Текелій був типовим «ландскнехтом». Йому й доручила цариця провести цю операцію. Понад 100 тис. чоловік налічувалося у підпо-рядкованих йому десяти піхотних, тринадцяти донських козацьких, вось-ми кіннотних регулярних полках, двадцяти гусарських і сімнадцяти пікінерських ескадронах, які п'ятьма колонами з різних боків таємно наближалися до Січі. В ніч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 р. царські війська оточили останню Запорозьку Січ–невелике укріплене містечко, де були одна велика церква, 38 великих будівель, так званих «куренів», 500 козацьких, майстерованих і торгових будин-ків. Момент нападу був вибраний вдало–на той час у Січі перебувало лише кількасот душ, решта розбрелася по зимівниках, паланках, про-мислах, дехто подався на «городи» провідати близьких після тривалої кривавої війни. Це не означає, що козаки не могли оборонятися (сили були нерівними).
Про що думав 84-річний кошовий Петро Калниш, дивлячись з валу січової фортеці на царські війська, що заповнили весь прилеглий степ аж до обрію? Згадував усі поневіряння запорожців?
Безперечно одне – він розумів, що будь-який опір навалі царських військ приречений – надто нерівними були сили: сотня москалів на одного запорожця. Безглузде кровопролиття з наступним кривавим ма-совим терором – і годі чекати пощади... Якщо ж здатися добровільно, то залишаються хоча б якісь шанси вижити. А козаки рвалися в бій. Ось як розповідають про це історичні пісні:
Та позволь, позволь, пане кошовий,
Нам на башти стати,
Нам старшому генералу
З плеч голівку зняти...
Та не позволиш з тесаками –
Позволь з кулаками...
Ой крикнув же та Калниш кошовий
На Покровській дзвіниці
Ой, кидайте ж ви, славні запорожці,
І пістолі й рушниці.
Та й не позволю, славні козаченьки,
Вам на башти стати.
Ой не позволю крівцю християнську
Марно проливати.
...Ой, у суботу у полудні
Москва наступала;
А в неділю до схід сонця
Лагері розбила...
Ой уже ж наші славні запорожці
Та й невеселі стали,
Ой, облягли їх москалі
Та всіма сторонами.
Ой кругом церкви, церкви січової
Ой караули стали,
Ой, священику отцю Володимиру
Та служити не дали.
Ой летить бомба з московського боку,
Та й посеред Січі впала...
Петро Калнишевський і січова старшина здали російським