«Всемилостивейша государиня!

Вашій імператорській величності відомі всі дерзновенні вчинки ко-лишнього Січі Запорозької кошового Петра Калнишевського і його спільників судді П. Головатого і писаря І. Глоби, коїх підступне буй-ство настільки велике, що не дерзаю вже я, всемилостивейша госуда-риня, переліченням оного чіпати ніжне й людинолюбне ваше серце, а при тому не знаходжу ані найменшої потреби приступати до будь-яких досліджень, маючи явним доказом справжні до старшини ордери, що свідчать великість злочину їх перед освяченим вашої імператорської величності престолом, котрою, за всіма цивільними, громадськими і по- літичними законами заслужити, по всій справедливості, смертну кару. Та як постійна блискучої душі вашої супутниця добросердечність перемагає суворість злості сумирним і материнським виправленням, то й відважувався я всепідданіше уявити: чи не зволите ви височайшим указом згаданим підданим праведному суду вашому в'язням, котрі від-чули тягар-свого злочину, оголосити милосердне вибавлення їх від за-служеної ними покари, а замість того з відомої вже небезпеки від ближ-нього перебування їх до колишніх запорозьких місць, повеліти відпра-вити на вічне утримання в монастирі з коїх кошового – в Соловецький, а інших у розташовані в Сибіру монастирі, з забезпеченням за рахунок конфіскованого колишнього запорозького майна; кошовому по карбо-ванцю, а іншим по півполтини на день. Залишки ж потім повернути, за всією справедливістю, на задоволеная розореним ними вірнопідданих ваших рабів, кої, корячись божественному вашому розпорядженню, зно-сили буйство колишніх запорожців без найменшого опору, чекаючи ви--бавлення свого від десниці вашої і потерпівши збитків більше ніж на 200 000 карбованців, коїм і не залишу я співрозмірне робити задоволен-ня, всемилостивійша государиня.

Вашої імператорської величності вірно всепідданіший раб князь Потьомкін».

На дійсному підписано власною рукою її і. в. так: «Бути по цьому».

14 травня 1776 р.. Царське Село».

Промовистий документ – варто звернути увагу на підкреслені авто-ром слова, які переконливо свідчать про причину заслання в далекі краї і про те, що суд був-таки якийсь. Треба зауважити, що на утри-мання кошового Петра Калнишевського було виділено астрономічну на той час суму, якщо врахувати, що на харчування одного монаха Соловецького монастиря витрачалося всього дев'ять карбованців на рік (менше трьох копійок в день, а точніше – дві з половиною). Це свід-чить, що головною метою ув'язнення Калнишевського і його соратників була, насамперед, надійна, абсолютна, я б сказав, герметична ізоляція їх від України. Розташований на островах північного Білого моря, від-різаний від материка, Соловецький монастир якнайкраще відповідав та-кому призначенню.

8 червня 1776 р. урядовий сенат повідомив Синод про рішення, цариці й наказав, оголосивши Калнишевському з соратниками указ, негайно відправити Калнишевського в Соловецький, Глобу – в Туруханський, Головатого – в Тобольський монастирі «під найсуворішим наглядом від одного місця до другого військових команд». Між іншим, усі троє–кошовий, Глоба, Головатий–фігурували в доносі П. Савицького в січні 1767 р. Випадковий збіг? Не думаю. За пропозицією Потьомкіна, Синод наказав монастирським властям, щоб «утримувані були в'язні сії безвипускно з монастирів і віддалені були б не лише від листування, але й від будь-якого з посторонніми людьми спілкування». 10 червня 1776 р. Синод надіслав настоятелю Соловецького монастиря Досифею і Тобольському архипастирю Варлааму відповідні укази – стосовно ж Петра Калнишевського додатково розпорядився начальнику тюрми «надісланого туди в'язня утримувати під неослабною вартою солдатів, які перебувають у тому монастирі». Дуже, мабуть, боявся царизм 86-літнього колишнього кошового, якщо забезпечив йому аж потрійну охорону – море, монастирську тюрму на острові та ще й по-стійну варту біля дверей камери.

25 червня 1776 р. конвой з семи чоловік, секунд-майор А. Пузирев-ський, унтер-офіцер і п'ятеро солдатів – повезли Калнишевського з Москви до Архангельська. Вони прибули туди 11 липня 1776 р. і, най-нявши за двадцять карбованців пароплав у купця Вороніхіна, пере-правилися на Соловки – разом з додатковою охороною; сержантом і трьома рядовими, котрих виділив архангельський губернатор Є. Головцин для посилення нагляду за в'язнем. Отже, Петра Калнишевського охороняли в морському плаванні, крім екіпажу, десять військовослуж-бовців царської армії.

30 липня настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів у Си-нод, що він прийняв арештанта Калнишевського для утримання його згідно з царським указом. Тут, у нелюдських умовах, судилося остан-ньому кошовому проіснувати 27 років,

Не може бути, що Калнишевський повернувшись до Гетьманки після того, як було зруйновано Січ, подався згодом до цариці, як сказано в легенді. Стосовно Катерини II у нього не було ілюзій, він добре знав ціну «монаршої ласки». Зрештою, вже арештований, він міг би звернутися до неї з проханням про помилування, з каяттям, і ймовір-но, що цариця могла б зайвий раз продемонструвати своє «людино-любне серце», «простила б» 86-річного дідугана. Кални-шевський не зробив цього ані під час арешту, ані під час 25-річного ув'язнення. Ймовірно, що він був заарештований восени 1775 р. за спробу відродити Січ десь в іншому місці. Ні, не покірною жертвою царської сваволі був Петро Калнишевський, а мужнім і свідомим бор-цем за кращу долю України, і це, на мою думку, вивищує його героїчну постать у наших очах. Про нього можна сказати словами Т. Шевченка:

«Караюсь, мучусь, але не каюсь!»

Звичайно, він був дитям свого часу, обстоював інтереси козацької верхівки,