Об'єктивну необхідність непрямого оподаткування обґрунтували в своїх працях кращі представники економічної теорії та фінансової науки – Д. Мілль, А. Маршалл, А. Пігу, М. Фрідмен, І. Фішер та інші. Тут слід зазначити, що непрямі податки мають низку істотних переваг і насамперед у забезпеченні доходів бюджету. Непрямі податки сплачує багато платників за місцем створення нової вартості, ці податки різняться простотою обрахування; широка база оподаткування сприяє зростанню доходів бюджету, вилученню податку на всіх етапах руху товарів, сприяє рівномірному розподілові податкового тягаря між усіма суб'єктами підприємницької діяльності; застосування нульової ставки на експортні товари сприяє збільшенню обсягу експорту та підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних товарів на світовому ринку [4, 258].

Усі ці переваги непрямого оподаткування сприяли тому, що розвиток усієї системи оподаткування здійснюється як оптимальне співвідношення прямих і непрямих податків залежно від економічних умов розвитку кожної держави.

Податок на додану вартість за своєю економічною суттю є універсальним акцизом, його починали застосовувати як податок з обороту. Проте податок з обороту може успішно функціонувати при тоталітарній системі, коли держава централізовано встановлює ціни на всі товари. За умов ринку спрацьовує кумулятивний ефект, тобто на кожній стадії руху товарів нараховується податок

Усе це зумовило пошук нових варіантів непрямого оподаткування і в 70–80-х роках XX століття було обґрунтовано доцільність оподаткування лише доданої вартості. Така система оподаткування зберігає переваги податку з обороту щодо оподаткування всіх етапів руху товарів, але водночас усуває його головну ваду – кумулятивний (каскадний) ефект-Об'єктом оподаткування ПДВ є додана вартість, тобто вартість, створена на даному конкретному етапі руху товару. За економічною суттю, доданою вартістю є частина валового внутрішнього продукту, створеного (виробленого) певною господарською одиницею [4, 259].

Суб’єктами податку на додану вартість є фізичні та юридичні особи, які займаються підприємницькою діяльністю у сфері виробництва, торгівлі та послуг. Фактично платником ПДВ є споживач незалежно від того, чи це юридична, чи фізична особа.

2.2. Склад податків на споживання

Як вказувалося вище податками на споживання є податок на додану вартість, акцизний збір та мито.

2.2.1. Податок на додану вартість

Податком на додану вартість – непрямий податок, що включається в ціну товару, який являє собою частину приросту вартості, що створюється на всіх стадіях виробництва, надання послуг або після митного оформлення, і що вноситься до Державного бюджету.

Широке поширення в Європі податок на додану вартість отримав в 50-х роках XX ст. Навряд чи, звичайно, можна вважати, що він однаково інтенсивно почав застосовуватися у всіх західноєвропейських країнах (наприклад, в Австрії і Швейцарії він не використовується досі ). У США і Канаді так і не змогли знайти переконливих аргументів на користь цього податку, крім того, його вважають таким, що суперечить Конституції США [9, 182].

Податок на додану вартість обмежує споживання. Однак в країнах з розвиненим ринковим механізмом працює і стимулююча сторона цього податкового важеля, яка забезпечує специфіку обліку ПДВ в ціні товару. Підприємець може частину податку заплатити за рахунок своїх коштів (тобто включити в кінцеву ціну тільки частину податку на додану вартість), забезпечивши підвищену конкурентноздатність продукції і більш швидку її реалізацію.

Реалізація товарів платниками Податку на додану вартість здійснюється по цінах, збільшених на суму податку на додану вартість, що указується окремим рядком. Без подібної помітки розрахункові документи установами банків не приймаються до виконання. Таким чином сума ПДВ, що підлягає сплаті до бюджету, визначається як сума ПДВ від покупців за реалізовані товари, зменшена на суму ПДВ від постачальників за виконані роботи і витрати.

Введення ПДВ стало одним з основних напрямків глобальної податкової реформи 80-90-х pp. Таке широке поширення ПДВ та його визнання в багатьох країнах світу пояснюється цілою низкою причин.

Суть податку на додану вартість полягає у сплаті податку продавцем (виробником, постачальником) товарів, робіт, послуг з тієї частини вартості, яку він додає до вартості своїх товарів (робіт, послуг) до стадії реалізації їх. Додана вартість створюється в процесі всього циклу виробництва і обігу товарів, починаючи із стадії виготовлення їх і закінчуючи реалізацією кінцевому споживачеві. Відповідно податок сплачується на кожній стадії виробництва та обігу. ПДВ має широку податкову базу, практично охоплює всі види товарів і послуг. Продавець включає податок на додану вартість у вартість товарів та наданих послуг. Але й сам він сплачує ПДВ за придбані ним у процесі виробництва товари (роботи, послуги). Таким чином, сума сплаченого ним податку становить різницю між сумами податку, отриманими від покупців за реалізовані товари і послуги, та сумами податку, сплаченими постачальникам при придбанні тих товарів і послуг, які необхідні в процесі виробництва оподатковуваних товарів (робіт, послуг). Платник ПДВ має право на вирахування податку, сплаченого ним постачальникам. На цьому, власне, і базується механізм дії податку на додану вартість [5, 82].

На практиці бувають відхилення від єдиної схеми, оскільки окремі країни застосовують різні методи обчислення податку, визначення податкової бази, ставок, пільг тощо. Однак у цілому зазначений варіант ПДВ став універсальним, оскільки саме він був прийнятий більшістю країн.

Податок на додану вартість – універсальний непрямий податок, який найбільшою мірою відповідає умовам ринкової економіки. Одна із властивих його ознак – економічна нейтральність: податок стягується за однаковою ставкою щодо всієї споживчої бази. Це створює йому перевагу порівняно з податком з обороту. ПДВ вельми зручний і простий із суто адміністративного погляду (маються на увазі методи його обчислення, порядок збору та