сільськими, селищними, міськими радами відповідно до законів України про оподаткування і не змінюються протягом бюджетного року за винятком випадків, пов'язаних із застосуванням антидемпінгових, компенсаційних і спеціальних заходів відповідно до законів України.
В Україні справляються загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі), місцеві податки і збори.
І. До загальнодержавних належать такі податки і збори (обов'язкові платежі):
1) податок на додану вартість;
2) акцизний збір;
3) податок на прибуток підприємств;
4) податок на доходи фізичних осіб;
5) мито;
6) державне мито;
7) податок на нерухоме майно (нерухомість);
8) плата (податок) за землю;
9) рентні платежі;
10) податок із власників транспортник засобів та інших са-мохідних машин і механізмів;
11) податок на промисел;
12) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;
13) збір за спеціальне використання природних ресурсів;
14) збір за забруднення навколишнього природного середо-вища;
15) збір до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;
16) збір до Фонду соціального страхування на випадок без-робіття;
17) збір до Фонду соціального страхування від нещасного випадку на виробництві;
18) збір на обов'язкове державна пенсійне страхування;
19) плата за торговий, патент на деякі види підприємниць-кої діяльності;
20) фіксований сільськогосподарський Задаток;
21) збір на розвиток виноградарства, садівництва і хме-лярства;
22) єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через державний кордон України;
23) збір за використання радіочастотного ресурсу України [11, 171].
Загальнодержавні податки і збори встановлюються Верхов-ною Радою України і справляються на всій території України.
Порядок зарахування загальнодержавних податків і зборів до Державного бюджету України, бюджету Автономної Респуб-ліки Крим, місцевих бюджетів і державних цільових фондів визначається згідно з законами України.
II. До місцевих податків відносяться: комунальний податок; податок з реклами.
До місцевих зборів (обов'язкових платежів) належать:
1) готельний збір;
2) збір за припаркування автотранспорту;
3) ринковий збір;
4) збір за видачу ордера на квартиру;
5) курортний збір;
6) збір за участь у бігах на іподромі;
7) збір за виграш на бігах на іподромі;
8) збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;
9) збір за право використання місцевої символіки;
10) збір за право проведення кіно- і телезйомок;
11) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;
12) збір за проїзд по території прикордонних областей ав-тотранспорту, що прямує за кордон;
13) збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг;
14) збір з власників собак [11, 171].
Місцеві податки і збори, механізм їх справляння та порядок сплати встановлюються сільськими, селищними, міськими ра-дами відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ста-вок, установлених законами України.
Розділ 3. Податкова політика України в умовах ринкових перетворень
3.1. Податкова політика на макро- та мікроекономічному рівнях, її сутність та принципи розробки
Податкова політика держави є невід'ємною складовою фінансової політики. Вона не має самостійного характеру, оскільки податки, як інструмент впливу на економіку, застосовуються в комплексі з іншими методами її регулювання. Система оподаткування – частина загальної податкової політики держави.
Загалом податкова політика – це система відносин, які складаються між платником податку і державою, а також стратегія їх дій у різних умовах господарювання та економічних системах.
Залежно від організаційної структури управління державою розрізняють податкову політику на макроекономічному рівні, тобто державну податкову політику, і на мікроекономічному рівні, тобто податкову політику суб'єкта оподаткування на рівні підприємства, фірми (юридичних і фізичних осіб).
Кожен рівень має свої особливості, завдання, мету і методи її досягнення.
Якщо розглядати податкову політику на макроекономічному рівні, то вона є системою відносин між державою і платниками податків та інших обов'язкових платежів, які складаються при отриманні та розподілі їх у державі.
Основна мета державної податкової політики полягає в організації наповнення дохідної частини бюджету держави з різних джерел для покриття витрат, пов'язаних із виконанням нею своїх функцій. При розробці податкової політики на макроекономічному рівні потрібно враховувати функції, які виконують податки [22, 5].
З урахуванням особливостей фінансової політики та наявності великої кількості джерел наповнення державного бюджету державну податкову політику можна розглядати в широкому та вузькому значеннях.
У широкому сенсі сутність державної податкової політики полягає у формуванні державного бюджету за рахунок різних джерел, які можна поділити на два блоки:
безпосередньо податки з юридичних і фізичних осіб;
використання інших джерел, до яких належать внутрішні державні позики. Вони можуть бути в різних формах, головним чином у вигляді випуску цінних паперів, підписування на позики тощо. Сутність державної внутрішньої позики полягає в тому, що держава тимчасово бере у населення (іноді й у підприємств) кошти і зобов'язується їх повернути з відсотками за користування. Але в будь-якому разі ці кошти повертають населенню з державного бюджету. Однак головним джерелом надходжень до бюджету залишаються податки. Тому державні внутрішні позики можна визначити також як податки, сплата по яких з боку держави відстрочена у часі [22, 6].
У вузькому значенні під державною податковою політикою розуміють систему оподаткування, яка складається з системи податків, об'єкта та суб'єкта оподаткування, ставок оподаткування, механізму їх сплати та вилучення, строків сплати тощо.
Виходячи із загальної фінансової політики держави, мети та завдань податкової політики визначаються головні принципи її організації. До них належать:
1. Забезпечення реалізації головних напрямів державної фінансової політики на основі ефективного здійснення державної податкової політики, її напрямів та умов реалізації. Державна податкова політика при досягненні кінцевого результату повинна мати те саме спрямування, що й державна фінансова політика.
2. Стабільність нормативно-правового забезпечення, яке регулює податкову систему держави, зменшення різних доповнень до законів. Підзаконні акти не повинні суперечити головним законам або указам Президента.
3. Економічна зацікавленість. У сплаті податків повинні бути зацікавлені як платники (юридичні та фізичні особи), так і держава, яка