передбачають цільове призначення платежів.
Використання цих коштів може бути повним або частковим за призначенням. Наприклад, часткове цільове призначення має збір за геологорозвідувальні роботи, що виконуються за рахунок державного бюджету, оскільки кошти сплачуються до державного бюджету, в загальній сумі якого це цільове призначення втрачається.
При цьому розміри фінансування з бюджету геологорозвідувальних робіт можуть бути меншими або більшими від проведених відрахувань. Коли фінансування цих робіт менше, ніж надходження від зазначеного збору, то цільове призначення коштів не зберігається.
Прикладом повного цільового призначення коштів є відрахування (збори) до державних цільових фондів.
До державних цільових фондів належать:
збір до Фонду для здійснення заходів по ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;
збір на обов'язкове державне пенсійне страхування;
збір на обов'язкове державне соціальне страхування;
збір до Державного інноваційного фонду;
збір на розвиток виноградарства, садівництва та хмелярства;
єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через державний кордон України [14, 29-30].
Використання цих коштів не за цільовим призначенням заборонено. Розмір відрахувань (зборів) встановлюється законодавством в процентах до певних показників. Так, наприклад, відрахування (збір) на обов'язкове державне соціальне страхування, на обов'язкове державне пенсійне страхування проводиться в процентах до фонду оплати праці.
Відповідно до проведення відрахувань платник одержує певні права. Так, наприклад, за здійснене платником відрахування на обов'язкове державне соціальне страхування він отримує право на відповідні соціальні послуги.
Податки (збори) не мають цільового призначення і встановлюються для утримання державних структур та для фінансового забезпечення виконання ними функцій держави – управління, оборони, соціальної та економічної.
Податок (збір) – це плата суспільства за виконання державою її функцій, це відрахування частини валового внутрішнього продукту на загальнодержавні потреби, без задоволення яких сучасне суспільство не може існувати.
Податки передбачають наявність встановленого законодавчим шляхом об'єкту оподаткування. Вони не мають ні елементів конкретного еквівалентного обміну, які має плата, ні повного або часткового конкретного цільового призначення, яке мають відрахування. Хоча треба зазначити, що частково ці елементи в податках також присутні.
Одночасно слід зазначити, що якщо плата та відрахування можуть сплачуватись як державі, так і іншим юридичним або фізичним особам, то податки – це пріоритет лише держави, і тому вони надходять тільки до бюджету. Крім того, податки, плати та відрахування базуються на відмінних принципах, які враховуються при виданні та використанні на практиці нормативно-правових актів з питань оподаткування.
Податки та податкові платежі – це форма надходження коштів державі від інших форм власності, перехід власності з особистої та колективної форми в державну.
В доходах бюджету виділяється група неподаткових платежів. Відмінність їх від податків проста і випливає з їх функціонального призначення. Податки – це фіскальний інструмент формування доходів бюджету. Неподаткові ж платежі такого призначення не мають.
Так, наприклад, до неподаткових платежів належать доходи від реалізації конфіскованого майна, фінансові санкції, які мають юридичну, а не фінансову суть.
Для таких платежів немає спеціального фонду, і тому вони надходять до бюджету.
1.2. Види податків і податкових платежів та їх класифікація
Податки і збори, передбачені податковою системою України, згруповані в табл. 1.1.
Кожен вид податків має свої специфічні риси і функціональне призначення та займає окреме місце в податковій системі.
Податки можна класифікувати за певними ознаками:
1) за економічною ознакою об'єкта оподаткування:
податки на доходи та прибутки – обов'язкові збори, які стягуються з чистого доходу з фізичних і юридичних осіб в момент його отримання. Безпосередніми об'єктами оподаткування є заробітна плата та інші доходи громадян, прибуток чи валовий дохід підприємства;
податки на споживання – обов'язкові збори, які стягуються в процесі споживання товарів, робіт та послуг, причому їх плата не залежить від результатів фінансово-господарської діяльності, а від розміру споживання. Вони справляються у вигляді непрямих податків;
податки на майно – обов'язкові збори, які стягуються внаслідок наявності конкретного виду майна, що перебуває в приватній, колективній та державних формах власності (податок на нерухоме майно, податок з власників транспортних засобів) [16, 23].
2) за економічним змістом (за формою взаємовідносин платника і держави):
прямі податки – обов'язкові платежі, які напряму сплачуються платником до бюджету держави залежно від розміру об'єкта оподаткування. Причому сплата такого податку призводить до вартісного зменшення об'єкта оподаткування (податок з прибутку підприємств, податок на доходи фізичних осіб, податок на нерухоме майно, плата за землю, податок з власників транспортних засобів);
непрямі податки – обов'язкові платежі, які сплачуються платниками опосередковано через цінові механізми, причому сума податку не зменшує об'єкту оподаткування, а збільшує ціну товару (ПДВ, акцизний збір, мито);
3) за ознакою органів державної влади, які їх встановлюють:
загальнодержавні податки – обов'язкові платежі, які встановлюються найвищими органами влади в державі і є обов'язковими до сплати за єдиними ставками на всій території України. Ці податки можуть формувати дохідну частину як державного, так і місцевого бюджетів;
місцеві податки та збори – обов'язкові платежі, які встановлюються місцевими органами влади і є обов'язковими до сплати за встановленими ставками тільки на певній території. Місцеві податки та збори надходять виключно до місцевих бюджетів. У фіскальній практиці існує три методики (варіанти) запровадження місцевих податків:
місцеві органи влади базового рівня управління встановлюють місцеві податки згідно переліку та в межах граничних розмірів, які затверджуються найвищим органом влади в державі;
встановлення місцевих податків як надбавки до загальнодержавних (наприклад, США);
повна автономія запровадження місцевих податків (Італія, Японія);
4) за формою стягнення:
розкладні (розкладкові) податки – обов'язкові платежі, які визначаються як розподілення загальної суми на певну кількість платників (подушні податки). Такі податки широко використовувались на ранній стадії розвитку оподаткування. Їх розмір визначали, виходячи з потреби